т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Дзижка (тривожно). Може я тобі заваджаю працювати грою? Заваджаю?

Роман. Ні-ні... Ти ж знаєш, що я навіть краще працюю, як ти граєш... Так щось... не робиться... Стомився чи що? А що, почти вечірньої ще не було?

Дзижка. Ні, не було. (Підходить до нього). Чого ти такий, Ромо? Га? Чого не працюється?

Роман. Не знаю... Це нічого, так собі. Що це ти грала? (Підходить до піяніна, перегортає ноти, відходить). Знаєш, мені здається іноді, що я того не можу працювати, що тут дуже тихо. Ось уже третій місяць, а ніяк не можу звикнути. Тихо так.

Дзижка. А там не міг тому, що було занадто шумно?

Роман (ніяково сміється). Розуміється, це я дурниці говорю. Мабуть, просто перевтомився. Я занадто багато працював перед першим виступом... Ну, нічого, нічого. (Знов підходить до піяніна, мнеться і, нарешті, винувато, але стараючись бути байдужим, говорить): А може б, Олю, ти заграла й заспівала мені трошки щонебудь?..

Дзижка (весело). Добре! Я сама хотіла, та боялась, що це одірве тебе від роботи. Що ж тобі? Хочеш ту «завзяту», як ти кажеш?

Роман. Ні, може б ту, як її, колискову? Га? Тобі не хочеться?

Дзижка (стаючи серйозною). Знов, Ромо.

Роман. Так що ж тут такого? Мені дуже подобається сама музика.

Дзижка. Я можу заграти, але це тебе розтривожить, Ромо?

Роман. Ні-ні, чого ради? (Силувано сміється). Що ж я вже така слабонервна дівчина, чи що?

Дзижка мовчки сідає за піяніно й тихо грає колискову пісню, співаючи.

Роман сідає в дальший куток і застигає, дивлячись поперед себе невидющими очима. Коли Дзижка кінчає грати і встає, він не чує й сидить так само непорушно.

Дзижка (підходячи до нього, ніжно й сумно обіймає). Бач, любий, я ж казала...

Роман (стріпуючись). Га? Що ти говориш?

Дзижка. Нічого, милий. Я питаю, над чим ти сьогодні працював?

Роман. Над чим я працював? Так... над одним питанням... Що ж це так довго пошти сьогодні немає?

Дзижка. Ти хіба ждеш якогось пильного листа?

Роман. Так... Від професора... Грудаєва... Там одно цікаве питання... Сьогодні в університеті... Словом, дуже важно... А може в скринці вже є,- ти не дивилася?

Дзижка. Нема, я тількищо заглядала.

Роман. Ну, нічого. (Встає, ходить, потім знов сідає). А з консисторії все нема нічого?

Дзижка. Буде, Ромо. Ще ж і трьох місяців нема, як почалось діло... Ти ж сам знаєш, як там довго тягнеться.

Роман. То правда... Ну, та нічого, це я так собі... (Знов устає, ходить, зазирає у вікна).

Дзижка (сумно слідкуючи за ним). Ромо!

Роман. Га?

Дзижка. Іди сюди, сядь коло мене. Слухай, любий, тільки ти не сердься... Ромо, може я тебе зв’язую?.. Чекай, чекай... Може тобі трудно тут жити, може ти хочеш вернутись туди, до сім’ї, то ти пам’ятай, що ти вільний. Цілком вільний, Ромо. Ні словом, ні думкою, ні крихіткою серця я не осуджу тебе. Я ж розумію, що тобі тяжко, і не хочу ні одною ниточкою зв’язувати тебе. Про мене не думай, я собі раду дам у житті. Тільки, щоб ти не мучився... Ромо!.. Що ж ти мовчиш?

Роман. Що ж я тобі скажу, Олю? Ти ж сама все знаєш і розумієш. Я не можу піти від тебе, ти моє все ясне й сильне у житті. Піду від тебе туди - і працювати, жить уже не буду. Що ж мені тобі сказати?

Дзижка. Але що ж нам робити, Ромо? Що? Треба ж якусь раду собі дати. Я чую, що над нами щось нависає, що за нашим щастям хтось стоїть і страшно стереже його. І я нічого не можу зробити, як у кошмарі. Хотіла б зо всіх сил побігти, утекти і ледве-ледве пересуваю ноги... Ромо!

Роман. Що, дитино?

Дзижка. Що нам робить? Може виїхати звідси кудинебудь? Як ти думаєш?

Роман (живо). Виїхати? Ні, я не можу... Я все ж таки... (Замовкає).

Дзижка. Що «все ж таки»?

Роман. Я все ж таки думаю, що... ми прийдемо з нею до чогонебудь. Ну, хоч раз на місяць вона пускатиме його до мене. Це ж... це ж... нечувано. Я ж - батько!

Дзижка. Ти ж знаєш, що...

Роман (спалахуючи, схоплюється). Я знать нічого не знаю! Ніяких її умов я не хочу признавати, вона не сміє їх виставлять. Я не її хочу бачить, а сина, вона не сміє мені нав’язувати себе, безстидна, жорстока баба! І як вона сміє рішати за нього, кого він хоче, батька чи матір.

Дзижка мовчить, дивиться на годинник.

Роман. Ти ждеш когонебудь?

Дзижка. Семен Семенович обіщав зайти по одному театральному ділу та щось запізнився.

Роман. Ти, Олю, вибачай, я вийду з дому, мені сьогодні трудно говорити з людьми.

Дзижка. Та ти йди до себе, ми тебе не будемо зачіпати.

Роман. Ні, я піду трохи пройдусь по вулицях. Я хочу обдумать ще дещо з завтрашньої лекції. Та, може, й поштальйона зустріну. Ну, будь здорова. (Цілує її й виходить).

Дзижка