т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.
Марта (входячи). Це ви дзвонили, пані?
Дзижка. Я... Ще немає того... (Киває на кухню).
Марта. Немає, пані...
Дзижка. Глядіть же, Мартонько, я вас дуже прошу, щоб Роман Вітальович нічого не знав. Будь ласка!
Марта. Ой, що ви, пані, та з мене й опценьками не витягнуть і слова... От тільки, простіть мені, що я насмілюсь казати вам. Чи не боїтесь ви, пані, мати діло з цим жуликом? Не сердьтесь на мене, що я смію. А тільки я його так знаю, як, мабуть, ніхто. Це ж такий чоловік, що рідного батька продасть за чарку горілки й не скривиться. Вірте мені, пані...
Дзижка. Не бійтесь, Марто, нічого такого немає.
Марта. Як же мені не боятись, пані? Я як перший раз побачила його тут, так трохи не зомліла. Уже, грішна, подумала, чи не хочете ви мене віддать їм назад. Їй-богу!
Дзижка. Ну, що ви, бог за вами, хіба ви кріпачка якась? Тепер такого права немає.
Марта. Ой, пані, що я вам скажу! Як розказують старі люди і як сама я бачу, так не тоді, а тепер і єсть оте кріпацтво.
Дзижка. Ні, Марто, тут діло йде про те, щоб Роману Вітальовичу зробити добре. От і все.
Марта. А що, пані, не чути ще нічого від начальства про суд?
Дзижка. Ні, нічого.
Марта. От жінка, хай бог милує! Я тільки ще одну таку бачила за все життя своє. А ви думаєте, пані, що вона не научує панича Натуся проти пана? Я своїми вухами чула, як вона казала йому: «твій тато недобрий, обижає твою маму». Чи можна ж таке? Та воно ж мале, хіба воно може розсудить, чий гріх? Ой, пані, вірте слову, як мені у вас як у раю, так у неї було як у пеклі! Хай бог милує.
Дзижка. Ну, бог з нею, Марто. А що то сьогодні Роман Вітальович робив у кухні у вас?
Марта (радісно). А гралися з моїм Васильком. Такі смішні! От так їм, видно, скучно за дитиною... то хоч з моїм погуляються.
Дзвінок.
Марта. Ой, хтось прийшов. (Біжить у сіни).
Чуй (входячи). Доброго здоров’я. А надворі немов уже весна починається. А де ж?.. (Кива на двері в хату Романа).
Дзижка (вітаючись). Нема, пішов погулять...
Чуй. А того... братухи славного - не було ще?
Дзижка. Ні, чогось нема. Мабуть, не добув або ще прийде...
Чуй (тихо). Ну, моя дорога, справи стоять досить кепсько.
Дзижка (стурбовано). А що таке?
Чуй. Христепродавка подала контр... чорт його зна як це казав адвокат... ну, словом, контрпрошення таке саме, як ми.
Дзижка. Як таке саме?
Чуй. Точнісінько. Себто, що муж їй зраджував і через те вона вважає себе потерпівшою стороною.
Дзижка. Та на яких підставах?
Чуй. Має документи, ваші листи до Романа Вітальовича. А з листів видно, що, дійсно, він раніше їй зрадив, ніж ми її піймали. На цій підставі і весь її контр. А свою зраду не признає, каже, що ніякої зради не було, а що вона хотіла тільки провірити, чи справді її ловлять, як вона догадувалася. Що це з її боку була така сама комедія, як і з нашого, а через те зради ніякої не було. Розумієте!? І от, стоячи принципіяльно,- вважайте! - стоячи принципіяльно за нерозторжимість шлюбу, вона своєї згоди на развод не дає і не дасть ніколи, хіба що Синод схоче силою піти проти її принципів. Ловко?
Дзижка. Але ж звідки вона має Романові листи?
Чуй. Звідти ж, мабуть, звідки ми матимемо мої листи до неї.
Дзижка. Так що надії мало?
Чуй. Ну, цього сказати не можна. Але що вона діло затягне цим на довго - це факт. Я радив і раджу Роману Вітальовичу: не давать їй грошей. Рішуче, з такими типами треба з нагаєм у руках балакати. Тоді буде добре.
Дзижка. Ну, від Романа цього не можна вимагати. Він швидше одним ударом може вбити, ніж з нагаями. Що ж робити, Семене Семеновичу?
Чуй. Прийдеться чекати. Треба швидше дать адвокатові мої листи. Це трошки штовхне справу наперед.
Дзижка. «Ждати». Легко це сказати, а як зробити?
Чуй. Що він, усе нудиться?
Дзижка. Його мучить совість, що він покинув свою дитину на загибіль. Це йому не дає покою. Ради бога, Семене Семеновичу, не кажіть йому покищо нічого про цей контр. Він і так сумнівається, чи вигра справу, а тут і зовсім загубить надію.
Чуй. Звичайно, не треба покищо говорити, побачимо, як далі буде.
Марта (на порозі, тихо). Пані, там той жулик прийшов. Куди його?
Дзижка. Ведіть сюди! А як хтось подзвонить, то забіжіть уперед до нас.
Марта. Добре. (Виходить).
Чуй. Вона його жуликом зве?
Дзижка. Не інакше.
Чуй. Щоб це було несправедливо, я не можу сказати.
Входить Мішель. Вигляд у нього спокійний, трошки таємничий. Побачивши Чуя, нерішуче зупиняється.
Дзижка. Нічого, нічого: Семен Семенович знає.
Мішель.
