т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Чуй. Ну, боже мій, Христю, ти знов! Та я ж тобі...

Христя. Ну, прости, прости... Тільки ти якийсь такий... Ну, нічого, нічого. (Обнімає й раптом дивиться на вікна, злякано). А штори? Спусти, голубе, я боюсь... з того боку вулиці...

Чуй. Та звідти нічого не видно. От чудна. Ну, я можу спустити. (Іде, дивиться у вікно і спускає одну штору, потім другу). Ну, тепер ти вже зовсім спокійна? Тепер уже ніхто не прийде, не побачить і не почує? Правда? Ах, ти ж моя полохливенька! Вип’єш?

Христя. Вип’ю! Мій любимий?

Чуй. Ну, розуміється... Прошу. Ну, за наше кохання!

Христя. За наше кохання! (П’є).

Чуй. Ще по одній? Правда?

Христя. Не треба так швидко...

Чуй. Нічого, пляшка велика. Гарячіше цілувати будеш...

Христя. О, прошу... Я й без лікеру можу. Ха-ха-ха!.. Ну, швидше!

Чуй. За здоров’я рогатих чоловіків!

Христя. Ти! (Сміється). І жінок! За всіх рогатих!.. А тепер іди сюди, швидше!..

Чуй сідає коло неї, обнімаються й замирають у поцілунку. Раптом розчиняються двері і входять Петро, Дзижка й Роман.

Петро (кричить). Він дома, напевне дома! Ей, Чуйчику!.. (Робить здивований вигляд). О! А це хто? Христя Парменівна?

Христя з криком одстрибує від Чуя, який з посмішкою відходить убік, з жахом дивиться на прийшлих і ховає ноги під сукню.

Роман (тихо, без експресії). А ти як тут, Христю? Що це значить?

Христя (раптом швидко-швидко з розтеряно-солодкою усмішкою). А я, Ромасю, зайшла до Семена Семеновича. Він обіцяв мені показати свої фотографії...

Петро. А для цього хіба треба роздягатись.

Дзижка щось шепоче Романові.

Роман. Семене Семеновичу, що це значить?

Чуй (ніби хмуро). Хіба це не зрозуміло? Ми любим одно одного.

Христя. Як любимо? Та що ви мелете? Я роззулась, бо черевики тісні.

Чуй. Христю, не треба...

Христя. Та що не треба? Що таке? Я нічого не знаю. Що ви, справді? Сам мене запросив фотографії... Яка я вам Христя? Як ви смієте?

Роман (раптом скаженіє, ступає крок уперед і кричить). Мовчать! Як ти смієш так нахабно брехати в очі?! Петре, Ольго Устинівно, ви свідки, що тут було і що казав Семен Семенович. (До Христі). Кінець! Завтра ж подаю прошення о розводі. Цьому треба покласти кінець.

Христя, як загнаний звір, злісно й пильно дивиться на всіх.

Петро. Давно пора! Я давно це казав! Так ви так, Христю Парменівно? Я радив би навіть поліцію привести, протокола зробить!

Христя. Ага! Я розумію... (Починає швидко взуватись).

Дзижка щось незадоволено шепоче Петрові.

Роман (остигаючи). Ходімте, панове, нам більше, нема чого робити тут.

Христя (раптом з одним черевиком на нозі, з другим у руці, зривається з місця й підбігає до нього). Ні, ти так не підеш звідци, мерзавець! Я розкусила всю вашу подлу штуку. А! Ти розвод! Ні, ти не пі-і-деш звідси! (Верескливо кричить). Ви звідси не вийдете так! Я знаю, чого вам хочеться. Ця шлюха обкрутила тебе.

Роман (кидаєть на неї). Мовчи, гадино! Мовчи, бо я тебе.

Дзижка. Романе, Романе. (Хапає його).

Христя (ще дужче кричить). А-а! А-а!.. Бий, бий мене! На, бий, ріж мене, беріть усі, гризіть. (Рве на собі кофточку). А-а, а-а-а!

Чуй. Панове, панове, люди збіжаться.

Христя (до нього). А ти. Я тобі... (Замахується черевиком).

Чуй (одбігає). Панове, ідіть звідси швидше.

Петро. Та куди йдіть! Поліцію покликать. Що це...

Христя (з вереском кидається до нього, але Петро хапає її за руки й одпихає). Ой, полегше, бо... тут і смерть буде! Я не подивлюсь, що...

Дзижка (з мукою тягне Петра). Петро, ради бога, ходімте, не треба, нічого не треба. Господи!

Виганяє Петра й Романа в сіни. За ними вискакує Чуй, накинувши на голову капелюх.

Христя весь час кричить. Коли вони зникають, вона змовкає і, прислухавшись, говорить злорадно:

- Ага!

- і починає взуватись.

ЗАВІСА.

У Дзижки. Затишно й гарно обставлена кімната. Двері у сіни, в кухню, в кімнату Романа. Піяніно.

Дзижка сама; тихо грає на піяніно, часом подивляючись на свій кишеньковий годинник.

Входить Марта; вона має чепурніший, свобідніший вигляд.

Марта (тихо говорить): Пані, готувати вже чай?

Дзижка. Ні, ще рано, я думаю. (Таємно й тихо): Ви ж, Марто, глядіть, як прийде той... при Романі Вітальовичі не кажіть мені нічого. Зробите тільки знак. Добре?

Марта (з підозрінням дивиться на неї). Добре, пані. (Виходить).

Дзижка дивиться на годинника, знов грає.

Роман (входить із своєї кімнати. Має стомлений, скучний вигляд. Дзижка перестає грати, він махає їй рукою). Грай,