т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Дзижка (ніжно гладячи його). Ну, що ж робить, любий? Нічого не поможеш. Так сталося. Хіба я коли думала? Але ми мусимо боротись за себе. Подумай: нас троє, а вона одна. Невже щастя трьох людей можно віддати за щастя якогось паразита.

Роман. Олю, навіщо ти так.

Дзижка (спалахнувши, з ненавистю топає ногою). Паразита! Паразит вона! Себелюбка! Вона любить тебе чи Натуся? Коли б у неї хоч трохи було любови до вас, вона б поступилася хоч на крихту собою. А вона тільки експлуатує тебе дитиною. Вона все життя буде висіти на тобі і смоктать, як п’явка, з тебе сили. І тільки за те, що спала з тобою в одному ліжку! Так-так! І ти думаєш, що як ти у неї не видуриш сина, вона його не зробить ворогом тобі? Усе одно в тебе не буде сина. Тільки вирвавши його, можеш бути спокійним.

Роман. А з нею що буде?

Дзижка. А, ти все ж таки про неї думаєш! Ну, так би ти й казав. Тут я тобі нічого більше не можу сказати. Говори швидше: згоджуєшся чи ні сьогодні її ловити тут? Вона зараз повинна прийти. Швидше.

Роман мовчить.

Дзижка. Романе, говори ж!

Роман (рішуче). Іншого виходу нема. Будемо ловить.

Дзижка. У такому разі...

Стук. Входять Петро й Чуй.

Петро. Ну, нарешті! Я ввесь город оббігав. Це - свинство, розумієш ти?

Дзижка. Ну, нічого, Петре… Все добре.

Чуй. Ага! Ну, так, панове, ідіть швидше, вона зараз буде тут.

Дзижка. Як?! Ви бачили?

Чуй. Петро бачив на Базарній улиці!

Петро. Мусів звожчика брати, щоб випередить. Вона, мабуть, трамваєм...

Чуй. Ідіть, ідіть. Сюди, в ці двері. За мною. (Веде за ширми). Та гляди ж, Петре, як спущу штори на вікнах, тоді йти. Пам’ятаєш?

Петро. Добре, добре, знаю! (Робить па, клаца пальцями до Дзижки). Так притиснемо! Ану-ну! Як то вона буде...

Дзижка грозить йому пальцем, показує на Романа, що йде попереду. Виходять.

Чуй вертається, хапливо біжить до вікна, дивиться, потім починає прибирати в хаті. Ставить на столик, біля канапи, пляшку, чарочки, цукерки; поправляє подушки. Зачісується перед дзеркалом, одчиняє двері в сіни й ходить по хаті, чекаючи.

Дзвінок.

Чуй біжить у сіни й через якийсь мент вертається з Христею. Вона під густим вуалем.

Чуй. Чого ти так запізнилась? Я боявся, що ти не прийдеш уже. (Обнімає її).

Христя. З Натусем возилася. Такий вередливий хлопець став. Прийшлось аж на коліна поставити. Чекай, я розв’яжу вуаль, такий густий, що нічого не бачу. Ти двері зачинив? Ніхто до тебе сьогодні не прийде?

Чуй. Ніхто, не бійся. Цілий вечір ми сами. (Помагає їй роздягнутись).

Христя (кокетливо ніжно пригортається до нього). А ти думав, що не прийду? Сердився! Дуже?

Чуй. Хвилювався страшенно. Думав, може Роман Вітальович помітив щонебудь і у вас там ціла історія.

Христя. Ну, як же він може помітить, ми тепер навіть і не бачимось при ньому. А він десь пішов аж з обіду.

Чуй. Ну, хто його зна... Листи мої, наприклад, у тебе.

Христя. О, вони так заховані, що й жандарми не знайшли б.

Чуй. Ну, чудесно... О, ти у мене обережна... (Обнімає й веде її до канапи. Христя томно приплющує очі, але йде трошки шкандибаючи). А що ти так ступаєш? Нога болить?

Христя. Та черевик душить ногу. Купила нові черевики - та так тиснуть ноги, що просто ходити не можна.

Чуй. Ану, покажи...

Христя (сідає й витягує ноги). Гарні? Шістнадцять рублів і сімдесят коштують. Страшно дорого!

Чуй. Але зате добре ноги тиснуть.

Христя. Страшенно. Правої ноги зовсім не чую.

Чуй. Та ти скинь їх... Я дам пантофлі. Серйозно.

Христя. Ну, що ти? Ще хтось прийде.

Чуй. Та хто прийде? Мене дома нема. Нікому не відчиню, та й годі. Скидай, скидай, я ось зараз пантофлі. З якої речі ти маєш мучитись.

Христя. А ти двері замкнув? Здається, ні. Я подивлюсь...

Чуй (поспішно). Ні-ні, сиди, я сам. Замкну на всі замки, тільки сиди ради бога. Скидай черевички тим часом. (Бере з-за ширм пантофлі, подає, сам іде в сіни й, чути, замикає двері. Потім теж саме в хаті). Ну от, можеш бути цілком спокійна.

Христя (роззувається й одягає пантофлі). А гарненькі, правда? Я люблю добрі черевики. Вони розійдуться, це тільки поки нові.

Чуй. Звичайно, розійдуться. Чудесні черевички, як лялечки. От тобі пантофлі.

Христя. А як приємно все ж таки без цих черевичків. (Раптом кидається на шию Чуєві й обнімає, цілує).

Чуй (одповідає). Скучила трошки?

Христя. Страшенно скучила... А ти чого такий сьогодні? Га?

Чуй. Який же я?

Христя. Немов холодніший... Може, ти змінився до мене?

Чуй. Як змінився?

Христя. Може,