т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Роман устає, вклоняється і з захопленням дивиться їй услід.

ЗАВІСА.

У Чуя. Хата обставлена досить гарно і з смаком. Па стінах - гравюри, багато фотографій. Праворуч у кутку - ширми. Попід правою стіною - широка турецька канапа. Ліворуч - стіл до писання, й над ним - вікна на вулицю з шторами. У задній стіні - двері в сіни.

Чуй і Дзижка.

Дзижка (зазирає у вікно, в капелюсі й пальті). Ой, Чуйчику, я перед першим виступом на сцену так не хвилювалась, як тепер. Знаєте ви це? Га? А вона ж прийде? Напевне? Напевне? Вона точно приходить? Яка тепер година?

Чуй (дивиться на годинника). Тепер пів на восьму. Ну, мусить трошки спізнитись... Але я думаю, прийде.

Дзижка. Чуйчику, ви такий спокійний, наче до вас мусить прийти ламповщик із театру.

Чуй. А чого ж мені хвилюватись. Був колись час, як до мене приходив хтось інший, тоді був і настрій інший... Але той час минув...

Дзижка (не помічаючи натяку). Слухайте, а вона ж хоч... інтересна, як женщина?

Чуй. Угу!

Дзижка. Правда? Ні, серйозно, Чуйчику.

Чуй. А вас дуже цікавить, га?

Дзижка. Дуже!.. Палка вона?

Чуй. Як самовар. Аж булькотить...

Дзижка (регоче). Ви - свиня. Не смієте так говорить про свою кохану!.. Але, подумайте, яка каналія: сама в гречку скакає, і тут же страшенну мораль розводить. Фу! Казав Роман Вітальович, що вчора піймала Марту з Мішелем і прогнала бідну дівчину!.. Яка?

Чуй. Ну, а як Роман Вітальович сьогодні? Глядіть, як не прийде він... Що йому, властиво, не подобається, я ніяк не розберу!

Дзижка (гаряче). Ах, я б його просто побила! Розумієте, це не чесно, що ми її так ловимо, зарані обдумано, підстроєно. І взагалі... Я така зла, що не дай бог. І що ви думаєте? Може взять і не прийти. Від нього можна цього ждати. Правда, там Петро,- той з дна моря його притягне сюди.

Чуй. А чи не ревнує він часом, га?

Дзижка. Хто?

Чуй. Та Роман Вітальович.

Дзижка. Кого? Бабила? Ха-ха-ха!.. От я б хотіла подивитись. Та він бога молить, щоб як-небудь одірвать її від себе. «Хоч з м’ясом, каже, аби одірвать». Ориґінальна ревність. Ху, сказав!

Чуй. Чого ж ви так гаряче берете це до серця? Ну, хай навіть ревнує, вам же що? Я хіба гарячусь, що вона ревнує Романа до вас?

Дзижка. Не думаю зовсім гарячитись! Тільки не люблю слухати, як говорять нісенітницю. Дивіться краще, яка година. Що ж це, справді, нема ще Петра й Романа?

Чуй. Прийдуть. Слухайте, Дзижко, а ви знаєте, що ви двох зайців убили?

Дзижка. Як? Яких зайців?

Чуй. Рідних братів: Романа й Петра.

Дзижка (злякано). Що ви кажете? Петро?

Чуй (ніби страшно здивований). Як? Що я чую! Ви злякались, що ще одно серце прибрали до рук?

Дзижка (сердито). Ах, Семене Семеновичу, покиньте жарти. Невже справді? Ви це знаєте! Чи жартуєте? Серйозно?

Чуй. Цілком серйозно. Він мені сам не казав, але я маю деякий досвід і бачу, що роля нареченого нашої Дзижки йому дурно не обійшлась.

Дзижка. Фу, як це неприємно. Навіщо?

Чуй. Не знаю навіщо, але факт. Тільки ви не бійтеся, він хлопець милий і зможе здержати себе. Але я все ж таки дивуюся: вам це неприємно? Дійсно, сталася якась метаморфоза Овідія, як каже Петро. Невже серйозно, Ольго, га?

Дзижка мовчить, одходить до вікна, дивиться.

Чуй (тихо, ніби насмішкувато). Нарешті показалася... (Підходить до неї). Попалася, Олю?

Дзижка (поривчасто повертаючись). Попалась, Чуйчику! Так попалась, що (заплющує очі) як сліпа. Аж страх бере: що таке? Як це може таке бути зо мною? Нічого не розумію. Пам’ятаєш, я тобі колись казала от на цій самій канапі, що зо мною нічого подібного ніколи не може статись? Їй-богу, я щиро казала! Віриш?

Чуй (зідхнувши). Вірю.

Дзижка. І раптом, маєш. Це бог карає за те, що я робила з другими. Їй-богу! Я вірю. Інакше нічого не розумію,- через що? Що в ньому такого особливого? А без страху, без жаху не можу подумати, що Христя його не випустить. Голубчику, Чуйчику, ти хороший, постарайся для мене. Во ім’я нашого колишнього... Добре? Я боюсь і не вірю. Спочатку мені було тільки веселе, а тепер я просто місця собі не знаходжу. Ти уявляєш собі це?

Чуй. Трудно тебе уявити такою, але... буває, що й корова літає... з кручі.

Дзижка. Чуйчику, а може двох свідків мало? Мене й Петра? Може, ще когонебудь покликать? Як ви думаєте?

Чуй. Досить.

Дзижка. А вона буде дзвонить, я боюсь, що застане мене тут. І знаєте ще що? Вона помічає, що Роман за мною... той. Особливо, як розкрилося, що я не панночка з маєтками, а просто актьорка. Чи це буде добре, що я буду? Га? Боюсь, що вона зразу зрозуміє, що це підстроєно.

Чуй (сміється). Ну, так що? Хай навіть так. Важне