т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Чуй. Олімпіядо Іванівно, на один тур!

Дзижка, Петро, Христя (разом). Браво, браво! Олимпіядо Іванівно, танцювать. Тьотю, браво. Один тур! Чуйчику, беріть, беріть.

Чуй. Ні-ні, не можна... (Обнімає й веде в танець).

Олімпіяда Іванівна спочатку пручається, а потім підібравши губи й закотивши голову, танцює.

Мішель (покинувши грати, вбігає й кричить): Браво, тьотю, браво, браво! (Плескає в долоні).

Чуй. Та ви знаменито танцюєте! Що ви собі думаєте, панове?

Христя. Їй-богу, гарно дуже!

Олімп. Іван. А що ж? Недурно ж я колись була першою танцюристкою в інституті. Ху, заморили! От кому танцювать! (Показує на Дзижку). Воістину сказано,- цариця балю! Їй-богу!.. Ну, панове, я прийшла сказати вам добраніч. Гуляйте собі, а я спати піду... Добраніч. (Виходить).

Усі. Добраніч!

Дзижка (таємно, шепотом). А тепер, мої панове, знаєте що? Давайте у пужмурки грати! Га?

Христя (ляскає в долоні). Давайте, давайте!

Петро. Це в куцої баби? Зав’язувать очі?

Дзижка. У куцої баби, у пужмурки – це все одно. Згода, панове? Семене Семеновичу? Романе Вітальовичу? Ну, нічого, нічого. Ніяких сумних і вчених фізіономій нам сьогодні не треба. Давайте хустку! Ставайте всі кружка, треба щитаться, кому першому жмуритись. Романе Вітальовичу, прошу.

Роман. У мене, панове, голова болить.

Дзижка. От вона і пройде. Петро Вітальовичу, годі секретами займатися з Чуєм. Прошу в круг.

Петро. Ставаймо, Чуйчику. Цариця балю велить. Ну, вже. Щитайте.

Дзижка. Стійте тихо. Ну? Я починаю з себе. (Тикає пальцем себе в груди і скандує, за кожним ударом ритму тикаючи другого пальцем в груди).

«Котилася торба

З великого горба.

А в тій торбі хліб-паляниця

Кому доведеться, тому і жмуриться!

(Тикає останнього Петра). Вам, Петро Вітальовичу, зав’язувать.

Петро. Я протестую! Неправильно рахували!

Дзижка. Я? Неправильно?!

Петро. Дивіться, нате: «котилася торба»...

Дзижка. А! А!.. А ви як рахуєте? Як?

Христя. Та годі! Петре, жмуріться. Нате хустку, зав’язуйте очі.

Дзижка. Овва! Так я йому й дала! Він так зав’яже, що краще бачитиме, ніж ви. Давайте сюди - я йому зав’яжу. Підставляйте вашу прекрасну фізіономію. Сюди, сюди... Та стіл одсуньте до стіни, щоб місце було!..

Христя. А правда! Семену Семеновичу, Мішель,- стільці і стіл.

Чуй. Слухам, пані! (Біжать усі до столу й одсовують до стіни).

Дзижка (відсовуючись із Петром ближче докону, зав’язує йому очі). Бачите?

Петро. Що?

Дзижка. «Що»! Свою потилицю. Щонебудь бачите?

Петро. Темно, як у негра в носі! Ой, не душіть так, а то очі повидушуєте.

Дзижка. Нічого, нічого! (Тихшим голосом). Ловіть Христю. Чуєте?

Петро. Добре. Та ви ж зробіть так, щоб я бачив щонебудь.

Дзижка. Зараз. (Піднімає йому хустку, так що тому все видно). Так добре?

Петро. Чудесно! (Голосно). Ой, душить... Уже?

Дзижка. Чекайте, чекайте, ще не готові! Ми вам скажемо. Ну, панове, уже?

Христя, Чуй, Мішель: Уже!

Дзижка (повертає лицем до всіх Петра, одбігає вбік і кричить). Уже, ловіть!

Петро, розставивши руки, помалу йде і натикається на канапу.

Дзижка (хапає за руку Романа й одтятує вбік до вітальні, стоїть у дверях, кричить). Вогонь, вогонь!

Христя й Чуй (по другім боці): Вогонь, вогонь!

Петро. От чорт! Усе вогні тут порозкладали! (Іде далі).

Мішель непомітно, позираючи на всіх, прошмигує в двері на кухню.

Петро. А в вітальню можна тікать?

Христя. Можна, можна!

Петро (раптово прожогом кидається до неї так, що Христя пронизувато скрикує, й ловить її з криком): А, можна?! Ну, так ловіть далі, а ми будем тікать у вітальню. (Зриває з очей хустку).

Христя. Я не хочу! Ви бачили! Він бачив! Я не хочу!

Петро. Я бачив.? О, я не хотів би так бачити все життя! Ні-ні... Прошу, нічого. Пожалуйте, ми вам зав’яжемо...

Чуй. Пропало, Христю Парменівно, піймалися...

Христя. Я не хочу, щоб ви зав’язували. Семене Семеновичу, зав’яжіть ви!

Петро. Прошу Дуже. (Подає хустку Чуєві).

Христя (підставляючи лице). Тільки ж ви не дуже, Семене Семеновичу, щоб я щонебудь бачила.

Петро. Е, так не можна! Чуй, зав’язуй добре! Рівність і братерство! Нічого!

Чуй. Добре, добре... (Тихо). Так видно?

Христя (тихо). Спасибі. (Вголос). Ой, нічого не бачу... Ну, вже? Можна ловить?

Дзижка. Чекайте, чекайте! (Підбігає до Чуя і щось шепоче йому. Той хитає головою). Уже! Можна!

Христя починає ловить.

Дзижка шепоче Петрові, потім підбігає до Романа, який одійшов до канапи й тягне його до вітальні, щось шепочучи.

Роман (голосно). Та чого до