т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Мішель. Ей, бережись! Я брат, терплю-терплю, та й не витерплю. Щоб не каялась. Ну, останній раз питаю, кажи швидше: замкнеш? Га? Гляди, подумай. Замкнеш?

Марта. Господи боже мій! Паничу!

Мішель. Кажи, тобі говорю: замкнеш?

Чуй і Петро входять, тихо балакаючи, закурюють.

Мішель (голосно). Та глядіть, Марто, щоб пиво холодне було. Ну, йдіть швиденько! (Повертається до Чуя). Пивця, може, вип’єте? Щось у мене апетит на пиво. Я, знаєте, рідко п’ю. А скажіть, будь ласка, от ви говорили про оперних артистів. Скільки вони жалування беруть?

Петро. Вибачайте, Мішель, нам треба побалакати. Потім вам Семен Семенович усе розкаже.

Мішель (добродушно). А, добре. Я, знаєте, сам не думаю, хе-хе-хе, в оперу поступати, а так цікаво. (Жартом). Хоч у мене голос о!.. (Бере ноту басом, надувши горло. Сміється й виходить).

Петро. Одоробало! Тільки й інтересів у каналії, що жалування. Тільки й розмови. (З інтересом). Ну-ну! А вона що?

Чуй (озирається). Обережна, стервина баба! Не розбереш, чи відповідає, чи ні.

Петро. Ну, що за єрунда! Ти їй як? От так потиснув ногу? (Показує носком чобота).

Чуй. Ні, це шаблонно й рискованно. Коліном. От так...

Петро. Ну? А вона?

Чуй. А вона... От і не розібрав. Здається відповіла, а здається й ні. Подивилась, правда, палким і довгим поглядом.

Петро. От стерво! Тожто вона сьогодні така добра та мила до всіх. Ну, а так з нею не балакав... про кохання або щось.

Чуй. Не знаю, чи варто тепер. Спробую. Хоча почекать би ще.

Христя (вбігає, кокетливо, медовим голосом). А ви що ж тут? Прошу до гурту. Співати. Семене Семеновичу, без вас нічого не можна. Прошу, прошу! Я хочу пару слів сказати Петрусеві.

Чуй. Гм! Заздрю Петрусеві. Щасливчик, усі йому пару слів говорять, а я...

Христя. Ах, який нещасний! Знаємо вас, мабуть усі артистки слідом бігають.

Чуй. Е, що мені артистки. Ну, я корюся вашому бажанню. Слухай, Петре, уважно!

Петро (нетерпляче). Добре, добре, іди швидше.

Христя. Ну? Як?

Петро. Що «як»?

Христя. Балакали ви з нею?

Петро (сумно). Балакав. Нічого нового.

Христя. Та не може буть! Ну, що ви? Та я з нею говорила і по всьому видно, що вона дуже цікавиться вами. Ніякої зміни?

Петро. Ніякої. Ще гірше. Сміється, жартує. Жаба в грудях чи грудна жаба, операцію радить робити.

Христя. От характер! Ну, божусь вам, як побачила, що ви сидите там такий сумний, просто побігла до вас. І більш нічого крім жаби?

Петро (проти волі сміється). Нічого.

Христя. Ну, нічого, Петре, даю вам слово, все добре буде. Побачите. Ще подякуєте мені. Їй-богу.

Дзижка (у дверях вітальні). Петро Вітальовичу, коли ваша жаба трошки заспокоїлась, то йдіть співати. Що це таке, справді: то той, то той тікає. Я так не хочу. Марш зараз же!

Христя. Ідемо, ідемо! А що будемо співать? Вам весело, Ольго Устинівно? Мені літать хочеться. (Назустріч Роман). Ти куди? Ми ж співать?

Роман. Співайте, співайте, я тільки подивлюсь, чи спить Натусь.

Христя. Спить, Ромасю. Та там же й тьотя недалеко.

Роман. Та ви без мене, я зараз...

Дзижка. Та нехай іде! Ми сами. Ходімте.

Ідуть у вітальню й хутко починається спів з акомпаньяментом піяніно.

Роман виходить наліво, якийсь час його немає, потім вертається, сідає в їдальні на канапі й сумно застигає. З вітальні чути: «Соло! Соло!» і потім Чуй співає сам.

Дзижка обережно підкрадається до Романа. Підійшовши зовсім близько, озирається на останніх, які стоять спиною до неї, і раптом затуляє руками очі Романові.

Роман, здригнувшись, хапає руку й озирається.

Дзижка (нахиляючись до нього, ніжно й серйозно). Бідний: самотній, сумний. Що з вами, га?

Роман (не випускає її руки). Що зі мною? Голова болить.

Дзижка. Більш нічого? Жаби в грудях немає? Ну, руку так дуже не треба давити. (Викручує). Ой, аж пальці злиплись. Видно, страждаєте серйозно. Що це у вас, наслідственна хвороба: грудна жаба? Га?

Роман. Наслідственна.

Дзижка. Бідненькі. Ви, мабуть, того і вчора не прийшли до мене працювати, що страждали від жаби? Чого не прийшли, га? Говоріть зараз же! Швидше! (Озирається на вітальню).

Роман. Того, чого більше вже ніколи не прийду.

Дзижка. Оце маєте! А чого так? (Роман мовчить). Негарно у мене? Хтось заваджає вам робить! У мене ж вам так подобалось: тихо, затишно, ніхто не перебиває. Не розумію.

Роман. Без жартів, Ольго Устинівно: я завтра їду на село, місяців на три. Так краще.

Дзижка. Через що?

Роман. Через те, що не люблю почувати себе винним.

Дзижка. Не розумію. Перед ким?

Роман (пильно дивиться на неї). Перед моїм сином, жінкою, перед родиною своєю. Розумієте?

Дзижка. Хоч заріжте,- ні. За що? За те, що ходите до мене читать і писать, а не сидите в своїй хаті, де