т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Роман. Дай їй слово, що завтра... Ти розумієш?

Петро. Та я то розумію... (Одважно). Ну, ходім! Все одно!

Роман. (До Чуя). Вибачте, ради бога!..

Чуй. Прошу дуже, прошу!..

Брати виходять. Чуй прислухається. Зараз же чути крик, який не перестає ні на хвилину. Враження каміннів, що котяться по залізній покрівлі.

Петро (входячи). Не можна слова сказати! Що ти їй скажеш. Слова не дає сказать. Ну?! Ах, ти ж бабило сорокате! Стоп! Голубе, у тебе єсть гроші? Ради всього, говори швидше.

Чуй (поспішно лізе в кишеню). Небагато. Чекай. Рублів тридцять п’ять... Десять... тридцять п’ять... девять... Тридцять дев’ять.

Петро. Ура! Давай тридцять п’ять, у мене є п’ятнадцять. (Виймає гаманець). Давай сюди. Зараз буде чудодійна метаморфоза Овідія! Урра!.. Моментально тут будемо. Я їй прямо покажу й замовкне враз. Ти слухай навмисне. Урра! (Підсказує і з грішми в руках біжить наліво).

Чуй слухає. Крик тягнеться. І раптом стихає, як накритий подушкою. Розмова чується глухо. Чуй пригладжує волосся.

Входять Роман з Натусем на плечах, Христя, Петро і Мішель, який заграє до Натуся.

Петро (весело). От, Христю Парменівно, позвольте представити вам нашого знаменитого трагіка: Семен Семенович Чуй-Чугуєнко.

Христя (з ніяковістю, дуже привітно). Дуже Приємно. Вибачте, будь ласка, за такий прийом, але я, знаєте, людина одверта й щира. І не завжди можу здержати себе. А я вас прийняла за другого. Дуже-дуже мені приємно. А це - мій брат. Марто!

Чуй (вітається з Мішелем): Дуже приємно...

Роман. А це наш запорозький козак Гнат Возій. А псевдонім Натусь! (До Натуся). Подай же руку козакові.

Чуй (потискуючи руку хлопця). У, який бравий козак. (Входить Марта).

Христя. Мартонько, приберіть, будь ласка, оті черепки. (До Чуя). Натусік розбив. Такий, знаєте, непосидливий хлопець. Сідайте, будь ласка. (Сідають на канапі, балакаючи). Я дуже рада, що ви таки завітали до нас. Це моя мрія була побачити вас не тільки на сцені, а і в життю. У нас, правда, мало бувають знайомі. Живем, як у манастирі. Роман, знаєте, готується до професури, а ми всі мусимо ходити навшпиньках. Дуже-дуже мені приємно!

Петро переглядається з Чуєм і весело підморгує йому.

ЗАВІСА.

Там же. Двері у вітальню розчинені й там видко піяніно, канапу і т. і.

За столом сидять: Роман, Христя, Мішель, Оліпіяда Іванівна, Дзижка, Петро, Чуй. Дзижка між Романом і Петром. Христя поруч із Чуєм.

Чуй (піднімаючи чарку). А тепер, мої панове, я піднімаю бокала за той елемент, який грає в життю немов непомітну, але величезну ролю. За ту силу, яка керує нашими вчинками, направляє їх... і... Я п’ю, панове, за мудру, досвідчену старість, за представника її... Олімпіяду Іванівну... (П’є).

Христя. Урра!

Усі без захоплення піддержують її.

Олімп. Іван. (змішується, але дуже задоволена). Спасибі... Це так рідко за наші часи... Старість перестали поважати...

Христя. Як хто, тьотю!..

Петро. Чуй! Ти - геній! Правда, Ольго Устинівно?

Дзижка. Цілком признаю. Я йому це давно казала, а він не вірить. Тепер я пропоную випити за геній Семена Семеновича... Ох, ні-ні! Я вже більше нічого не хочу пити, я й забула, мама як почує від мене запах вина... У мене страшенно мила мамочка, але запах вина для неї гірше пекельної сірки. (До Христі). Може можна встати вже?

Христя. Прошу дуже... (Усі встають і дякують. Христя в піднято-веселому настрою. Вона часто поглядає на Романа. Підходить до нього). Ти чого ніби смутний чи задумливий такий? Га? Не сміть мені!..

Дзижка. Так-так його! І братіку теж варто би чуба нам’ять. Сидять обидва, як пугачі на могилах.

Роман. У мене трохи ніби голова болить. Але це пройде.

Дзижка (до Петра. Лукаво). А у вас що болить?

Петро (понуро дивиться на неї й промовляє): У мене болить тут те, чого у вас немає. (Показує собі на груди).

Дзижка (закатисто сміється). Ой, це страшенно цікаво. Що ж там у вас таке? Грудна жаба? Чи катар легенів.

Петро кидає в неї убійчим поглядом і відходить.

Христя (обнімаючи Дзижку). Навіщо ви з ним такі безжалісні? Це страшенно щира, сердечна людина. Ви занадто з ним. Я хочу вступитись за мого родича. Правда, Романчику, Ольга Устинівна занадто строга з Петрусем?

Роман (з несподіваним сміхом). Ну, я б тобі радив у чужу політику не вмішуватись. У всякого свій метод.

Христя. Ах, так? (Сміється також). О, тоді вибачайте.

Дзижка (до Романа). О, з вами треба бути обережною! (Бачить, що Олімпіяда Іванівна прибирає з Мартою із столу, звертається до неї). Олімпіядо Іванівно, може вам помогти?

Олімпіяда (сухо й пісно). Дякую. Ми сами.

Христя. О, що ви! Ходімо краще в вітальню та заспіваєте нам. Правда? У вас такий чудесний голос. Я, здається, все життя його слухала б! Панове! У вітальню.