т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Дзижка (до Романа). Чого ви, справді, такий кислий? Працювали сьогодні?

Роман. Ні.

Дзижка. І сьогодні ні? Чому ж так?

Роман. Не працюється... Дурниця все. Так собі настрій якийсь. Ходімте. Он Петро вже з вітальні дивиться на вас гарячими очима. Не мучте хлопця.

Дзижка. Нічого. Це - корисно. Ви угадали, це мій метод.

Роман (з кисловатою посмішкою). Глядіть не переборщіть. Прошу. (Пропускає її вперед).

Христя. Ви вже йдете. (Підбігає до Романа, обнімає його, слащаво усміхається й поправляє чуба). Ти занадто, Ромасю, працюєш. Знаєш ти це? Ти просто закис. Ну-ну, я не держу. (Бере під руку Дзижку). Можна вам сказати декілька слів? По секрету.

Дзижка. Ура! Секрет? Обожаю секрети. Гайда. Куди? У сіни? В льох? Ні?

Христя. Ну, чого ж так далеко? Ми й на канапі можемо.

Дзижка. Усе одно, аби секрет... (Сідають). Ну, я слухаю. Ой, швидше, швидше! А розказувати нікому не можна?

Христя. О, ні.

Дзижка. Ну, це страшно трудно. Я пробувала, але це у мене ніколи не виходило. Але я все ж таки постараюсь, ви не бійтесь.

Христя (сміється). Позвольте вас поцілувати. Ви така мила, я вас так люблю.

Дзижка. І це я люблю. (Цілуються).

Христя. Серйозно, Ольго Устинівно. Ви не думайте, що я трошки випила й розніжилась. Я дуже-дуже рада, що познайомилася з вами й що ви у нас буваєте. Вірите, за місяць нашого знайомства у нас в домі все змінилось. Їй-богу! Ви внесси життя до нас. Але чекайте. Це не єсть секрет. Секрет ось який. З Петром нашим діється щось недобре.

Дзижка. Ой? Що ж у нього? Порок серця? Грудна жаба?

Христя. Е, не смійтесь, Ольго Устинівно; це серйозніше жаби.

Дзижка. Так йому треба операцію!

Христя. Можливо. Але оператором треба вас покликати.

Дзижка. Мене? Оце цікаво!

Христя. Він просив мене побалакати з вами. Право. Ольго Устинівно, ви його мучите без потреби. Вибачайте, що я вмішуюсь, але я вас так обох люблю, що мені трудно дивитись, як ви себе мучите. Ах, не скажіть, дорога, я ж бачу все, я ж бачу, що ви так само любите його. Але розумію ваш характер.

Дзижка (притихла, зідхає). Погана я! Гидка!

Христя. Ну, це вже теж занадто.

Дзижка. Ну, коли ж я не можу інакше! Розумієте? Але велике спасибі вам, я постараюсь бути іншою. Добре? А він справді любить? (Засоромлюється).

Христя. О, за це не клопочіться. (Озирається). Дивіться, якими очима дивиться на вас.

Дзижка (обернувшись). Милий. (Схоплюється). Я не можу, я йду до нього. Зараз же. Моментально. (Обнімає і цілує Христю). Спасибі! (Біжить у вітальню).

Олімп. Іван. (до Марти). Винесіть це на кухню. (До Христі). Я тобі хочу щось сказати. (Марта виходить). Ти б поменше з цею панькалася, Христю. Якесь воно непосидливе, безцеремонне. Чи порядочна вона дівчина? Щось вона усе з цим актьором ходить. Він прекрасний чоловік, а все ж таки актьор.

Христя. Оце добре, тьотю, що ви заговорили. Я вам сама хотіла сказати. Сьогодні мені Семен Семенович розказав докладно про неї. Вона зовсім порядочна дівчина із дворянської родини. Мають два маєтки, тисяч п’ять десятин земли.

Олімп. Іван. (з жахом). Та що ти кажеш?!

Христя. І ви даремно до неї так холодно відноситесь. Вона дівчина дуже мила, весела, щира.

Олімп. Іван. Та господи! Та хто ж каже?!

Христя. Нуда, нуда. І треба, тьотю, з нею бути привітною. Романові треба сказати, він з нею якийсь грубуватий, аж дивно: він у нас такий м’який. Ви подумайте, яке щастя може бути Петрусеві! Я не думаю, то він буде пам’ятати наші сварки.

Олімп. Іван. Та Господи! От якби дав бог! І де ж ті маєтки?

Христя. Ну, це не важно. Головне те, що така вона мила людина. Така весела, щира.

Олімп. Іван. Дуже хороша,- то правда. Непосидлива, правда, але ж молоде, господи! Молоденьке воно. От господи! Чом же він хоч раніш не сказав?

Христя. Ну, чого ж він буде розказувати? Ну, ходімте, тьотю, туди. (Входить Марта). Ви, Марточко, будь ласка самовар швидше, може хто чаю схоче, А лімон у нас є?

Марта. Є, пані, аж цілий десяток.

Христя. От і добре. Ходімте. (Виходить у вітальню).

Мішель (весь час навертається на двері з вітальні, входить, посвистуючи. Озирається, підходить до Марти й обнімає). Ага, попалася!..

Марта. Паничу! Та що ви, з розумом! От як гарно, дивіться! Я панові пожаліюсь.

Мішель. Ану, спробуй. Дурненька. Ти вже забула, кому ти дякувати повинна, що тут зосталася? Хочеш, щоб рощитали? Га? (Обнімає).

Марта (трохи не плачучи). Та тут же хтось увійде. От горенько моє! Паничу, пустіть. Напилися та й лізуть. Тікайте, хтось іде.

Мішель. Брешеш, нема нікого. А двері замкнеш сьогодні в кухню? Кажи, моя чепурушечко? Га?

Марта.