т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.
Чуй. Без усякого сумніву...
Петро. Між іншим йому вже дають катедру. Це ж бабило вимагає, криком вимагає... он посуд тількищо била - вимагає, щоб він узяв посаду секретаря якогось банку. Ну?! Через те, що там шість чи десять тисяч, а там, мовляв, якась одна тисяча. Мало того,- ти послухай тільки! Вона, наприклад, нищить його роботи. Ну? Так-так! Недавно десь пропало два аркушика, на яких він щось вичислив. Нема! «Мабуть, каже, Марта викинула». Марта не сміє й до столу підійти. Ну, подумай собі, яка проклята мерзота! Вона не дає йому в бібліотеки ходити, на реферати, в університет. Ти, каже, не сім’янин, ти не батько, у тебе ніякого чуття до дитини. У нього!.. Який умліває за цею дитиною... Вона його й на крок із хати не випускає. Мене ненавидить за те, що Роман іноді приходить до мене. Ну, що ти скажеш?!
Чуй. Серйозна жінка.
Петро. Знаєш, аж дух мені забиває од ненависти. Їй-богу! Н-ну, не я буду, коли я їй не підстрою штуку! Пора цьому покласти кінець. Ось сьогодні... Дай п’ятдесят рублів Мішелеві!.. Братуха ії - ледащо, вигнаний за нездатність студент, шулер, здається, словом, дрянь парубок,- дай йому п’ятдесят рублів. Він хоче десь поступить на службу. Брехня, розуміється. Тисячу раз давалось... Вона тільки...
Христя хутко входить.
Петро змішано замовкає.
Христя шукає щось на столі, в шафі, нетерпляче грюка дверцями. Злісно й пильно подивляється на гостей.
Петро (з ніяковістю, ввічливо). Що ви шукаєте, Христю Парменівно? Може помогти вам?
Христя, не відповідаючи, з чарочками в руках, швидко виходить назад.
Петро. Яка мерзота! Ображена королева. Ми, розуміється, у всьому винні...
Чуй. А ти не дуже щось... сміливий із нею.
Петро. Та хай їй чорт! Зачепи її. Та тут, брат, така катавасія підніметься, що й життю не рад будеш... Сміливий. Ану, спробував би ти!
Чуй. Ну, а чим Роман Вітальович не розійдеться з нею? Не підійшли одно до одного,- ну, і розійтись собі мирно та тихо.
Петро. А як же! Три рази розходились! Уже пробували!
Чуй. Ну?
Петро. Ну, і от знов.
Чуй. Любить він її?
Петро. Кого? Це бабило? Та що ти, бог з тобою. Більш різних людей я ще не бачив.
Чуй. Правда, Роман Вітальович чоловік м’який.
Петро. Дурень він, от що! Я б її, стерву...
Змішано змовка. Входить Олімпіяда Іванівна. Старенька жінка з пісним лицем. Тонко й осудливо підібравши губи, кидає погляди у гостей і, не хапаючись, починає також щось шукати в шафі. Бере мисочки, знов кидає поглядом і помалу виходить.
Чуй (тихо). Це хто?
Петро. Це - нерв... Іменно, нерв, тон усієї картини. Лейтмотив усієі опери. Бачив цей чудовий вираз лиця? Ні слова не сказано, правда? А ясно все, га? Губки одні чого варті. Так наче тонесеньким склом пиляє тебе по нервах. Тіточка її. Тиха та божа. І от у цій кумпанії мусить він жити! Чоловік, для якого наука - все. Розуміється, загине. Загине, як пить дать. От уже почав запивать. Ніколи цього не було, алькоголю не виносить, а от тепер іноді приходить на підпитку. Цілком зрозуміло. Я б повісився. Їй-богу.
Чуй (обурено). Не розумію я вас, панове! Та якого чорта! Загине, повісився б. Плюнуть на неї, та й край!
Петро. Ну, це лекше сказати, ніж зробити. Ти думаєш, їй приємно жити на якихсь п’ятдесят рублів у місяць, що він дав би їй на сина? Вона любить добре з’їсти, поспати, в театри, одягтися.
Чуй. Ну, мало чого вона не любить. Хай заробляє, та й має.
Петро. Заробляє? З якої речі? Має законного мужа й повинна заробляти? Ха, сказав. Та вона вимагає, щоб він її любив. Розумієш, любив! Він їй каже: «любови у мене до тебе нема, я живу з тобою для сина». А вона: «ні, ти мусиш мене любити, я - твоя законна жона. А не хочеш,- ну, так я заберу сина».
Чуй. Та не дать.
Петро (мовчки показує на черепки). Бачиш? Це прелюдія. Він їй тільки спробував сказати це, сказать, а не зробить, і якби ти чув, що тут було!.. А ти думаєш, вона зупиниться перед чимнебудь? От сам бачив, як Натусь вискочив. Вона має добру оборону.
Чуй. Ну, знаєш... Це - історія...
Петро. Тепер він пішов просить у неї прощення за те, що не дав Мішелю п’ятдесят рублів. А зараз побіжить позичати, бо в нас немає. От тобі й не дать. А завтра чи через тиждень покине університет і піде в банк на шість тисяч. Піде, напевне! І буде наша Христя в автомобілях із Мішелем і тіточкою кататься...
Роман (хутко входячи, до Чуя): Ради бога, вибачте... Я вас ще на одну хвилинку покину, мені тут треба збігати в одно місце. Недалечко. Я скоренько.
Чуй. Та я, Романе Вітальовичу, може в другий раз, ви заняті. Мені аж ніяково...
Роман. Ні-ні-ні! Я зараз... Я ще хочу з вами побути... Петре, не пускай. Я одну хвилинку.
Петро (пильно дивиться). Та ти куди? До Гаєнка?
Роман (ніяково, поспішно вибігаючи). Та тут... так... Я швидко… За одну хвилинку. (Вибігає).
Петро. Я так і знав: побіг грошей позичати, помирились. Ну-ну!
Чуй (ходить по хаті. Павза. Тихо): Слухай, а як вони
