т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.
Роман. Я вже п’ятдесят раз давав на кар’єру...
Христя. Ти давав? Ти? Як ти смієш говорити це?
Мішель (встає, підходить до канапи). Чекай, Христе, я об’ясню Роману Вітальовичу...
Христя. Я давала! Я!
Роман. Мої гроші?
Христя. О! так і знала! Ха-ха-ха! О, міщанство. Його гроші. Муж - голова сім’ї, його гроші...
Мішель. Бачите, Романе Вітальовичу, позвольте вам вияснити всю, так сказать, ситуацію. Річ у тім, що ви, дійсно, несправедливо говорите.
Роман (схоплюється, скаженіє). Геть!! Геть мені звідси! Геть зараз! П’явка! Працювать ідіть, жироїди! Геть!!
Мішель (одсовуючись). Таким способом я розмовляти не можу. (Виходить наліво).
Петро (хапаючи Романа за рукав). Романе, Романе!..
Христя (робиться кам’яно-спокійною). А, так? Добре... Ми зараз підемо всі... Зараз! Марто!.. Прошу дуже... Я тільки цього й хотіла. Марто!!
Марта (вбігаючи й витираючи руки об фартух). Що пані? (Вигляд у неї прислужливо-угодливий, боязкий).
Христя. Натусеві сорочки принесли з пральні?
Марта. Принесла, пані. Там у комоді всі склала. Казала праля... Звиніть пожалуста...
Роман. Натусь зостається.
Христя (спалахнувши, ніби тільки цього й ждала, люто). Що? Як? Натусь зостається? Ану, спробуй! Ану, спробуй! (Хапає з столу тарілку, б’є її об землю і кричить): Ануж, спробуй, падлюка ти! Та я тебе... Ха-ха-ха! «Натусь зостається»... Ого-го! Ха-ха-ха! (Біжить наліво).
Марта, тихенько зщулившись, виходить у кухню.
Роман (ходить по хаті, заспокоюючись). От проклятий характер. А, боже!.. Сам собі шкоджу... Гм! Наробив... (Прислухається, чути крик Христі і дитячий плач). Натусь плаче? Га? (Винувато). Розбудив криком... Невже вона його забирає?..
Петро (хмуро). Нікуди вона не піде.
Роман. Ти думаєш?
Петро. Е! Комедіянтка... Баба!
Роман. Ні, Петре, я її образив... Я таки образив... Тут уже я винен... Ну, характер подлий, просто неможливий. Дійсно, міщанин грубий...
Зліва чути крик Христі:
- «Марто!»
Роман (обережно підходить до дверей у покої й заглядає. Вертається). Складає речі... Їде... Ог біду зачепив... Ах ти ж нещастя... Натусь плаче.
Христя (вбігає, люто кричить). Марто!!
Роман (до неї): Христю... Ну, вибач мені... Годі...
Марта (прожогом влітає, злякано). Що, пані?
Христя. «Що пані, що пані»! Ви чого не йдете, як вас кличуть? Вас двадцять раз кликать, на колінах просить! Не смійте!.. Я ще хазяйка тут. Ви вже зраділи?
Марта. Та я ж, пані, нічого, я не чула.
Христя. Ви не чуєте... Усім вам закладає, як не хочеться...
Марта (нетерпляче, з обидою в голосі). Та їй-богу ж, пані, я не чула. Що це таке? Скажіть сами, пане...
Христя. Мовчать! Ви ще смієте... Забирайтесь зараз же звідси! Геть! Я не хочу, щоб ви були у нас! Не хочу! (До Романа). Дай їй рощот! Зараз же!
Роман (несміло). Але ж, Христю, тепер вечір, і, взагалі, як же так?..
Христя. Я не хочу, щоб у моєму домі жили шлюхи з байстрятами. Та ще з гонором. У мене є син...
Роман. Христю... Що ти, бог з тобою?
Христя. А, тобі хочеться, щоб вона зосталась. Ти її вічний заступник. Добре! Мені більше нема все одно діла. (До Марти). Ідіть поможіть складать! (Повертається).
Роман. Христю! Ну, прости... Годі... Хай йому всячина. Ну, винен... Прошу прощення.
Петро. Покиньте, Христю Парменівно, навіщо зайві скандали?
Христя. (До Петра). А вас я просила б не в свої справи не мішатися! Хоч ви думаєте, що ви великий художник, а це не дає вам права лізти туди, де вас не просять. Я дуже добре знаю, що ви завжди цього хотіли й підговарювали Романа. Так-так, знаю. І ліцемір’я я не хочу терпіть. Не ваше діло. А скандали не я роблю і не маю вашого міщанського страху перед ними. Я перед всім світом буду кричати про свої права.
Роман (кілька раз намагається перебити її). Ну, добре. Мовчи, Петре... Я згоджуюсь... Ну, прости і хай буде тихо... Поклади Натуся спати, хлопець стомився. Ну, прости, годі.
Христя. Я не маю ніякого права прощати тебе. Ти образив не тільки мене.
Роман. Ну, я прошу прощення й у Мішеля й у тьоті.
Петро проти волі робить жест обурення і зараз же сам лякається й заминає. Але Христя бачить і знов спалахує.
Христя. А? Петру Вітальовичу не подобається? Ну, так от же! (до Романа): Ти сам попросиш сюди Мішеля й тьотю і попросиш у них прощення. Коли вони тебе простять - я подумаю. І Мішелю ти даси п’ятдесят рублів. А Марту завтра ж рощитаєш...
Роман. Я ж не маю п’ятидесяти рублів, Христю.
