т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.
Корній (рішуче). Пусти! Я не можу так... Це насильство...
Ріта. Ну, я прошу тебе, благаю!
Корній (рішуче). Ні. Я хочу піти й піду... От і вже. Пусти.
Ріта. До Сніжинки?
Корній. То моє діло. От і єсть. Іду, куди хочу. Веліть мені ніхто не може. І вже. Пусти.
Ріта (придушено). Я благаю тебе, не велю, а молю, благаю.
Корній. Це все одно... Я хочу піти пройтись...
Ріта (чудно зазираючи йому в лице). Ти інакше вже став говорити... Інакше.
Корній. Я говорю, як говорю... Пусти ж...
Ріта. А як писав мене і Лесіка, так не говорив. Ой, так ти не говорив... (Стріпнувшись). Корнію, не ходи! Не ходи, чуєш? Я все для тебе зроблю... Слухай, хочеш писати мене з Лесіком? Хочеш? Я візьму його й ти будеш писати. Тепер добре буде, в мене, напевне, є ще більше «рисочок». Ні-ні, я не сміюсь, я серйозно. Ось подивись у моє лице... Ну, подивись же... Правда, є?
Корній. А, Ріто, лиши... Не хочу я... Пізно!
Ріта. Не пізно! Чому пізно? Що він - мертвий. То нічого, нічого. Зате в мені більше виразу буде...
Корній неймовірно дивиться на неї і проти волі вдивляється в лице їй.
Ріта. Хочеш? Хочеш? Я покладу його на те саме місце і схилюсь над ним... А ти будеш кінчати. І завтра, і після завтра: ми не дамо його, поки не скінчимо... Всю ніч, весь день будемо робити... Ти мусиш скінчить... Ти не віриш мені? Я правду говорю. Я хочу все тобі віддать, все, все... Усе для мистецтва: сім’я, труп дитини, мій одчай,- все йому... Я не сміюсь, Нію, не сміюсь, я правду говорю, я вже вірю, що треба нову форму сім’ї, цілком нову. І до Мулена, як хочеш, тепер піду. Я все буду робить уже... Хочеш, хочеш?
Корній (машинально ступає кілька кроків назад, не зводячи очей з її лиця). Пізно, Ріто... пізно.
Ріта. Чого пізно, чого пізно? Ти встигнеш. Тільки зараз же почнеш, зараз... Я зараз візьму Лесіка, а ти бери палітру, фарби. Добре? Добре?
Корній. У тебе зараз чудний вираз лиця.
Ріта. Нічого, я буду дивитись на Лесіка і буде добрий... Буде чудовий вираз лиця. Я не сміюсь, я не сміюсь... Я вже вірю...
Корній. Ти чудна, Ріто, я не вірю тобі...
Ріта. Чому? Чому? Говорю правду. Я тільки схвильована. Нерви підняті, ми ж так багато за цю добу пережили... Нічого, Нію. Я йду за Лесіком... Бери фарби, бери!
Корній (вдивляється їй у лице, поглядає на полотно оживлюється). Ну, добре... Не кажи мамі...
Ріта. Ні-ні, я скажу, що ми тут посидимо. Я не скажу... Я зараз... (Вибігає, опасливо озираючись на нього).
Корній підходить до полотна, скидає запону і вдивляється. Потім бере з столу палітру, фарби, готує їх, нетерпляче поглядає на двері.
Ріта (хутко входить із трупом дитини). Мама спить. Вона стомилась і заснула біля столу. Вона не чула. Ми двері замкнемо... Ми замкнемо всі двері й будемо малювати. Правда? Тепер усе інакше буде. Усе, усе.. Ось тут Лесік. Лежи, Лесіку, лежи, тато буде тебе писати, він зніме з тебе вічне... Лежи, мій білий... О, ти білий тепер зовсім... Тепер блідість твоя зовсім чудова... Тепер тато буде з нас задоволений. Так я поклала, Нію? Так?
Корній (борючись між тривогою й артистичним чуттям). Так-так... Тільки, Ріто... Це якось не так усе таки... Трошки вправо. (Береться за голову). Ах, якось мені...
Ріта. Нічого, нічого!.. Ти тільки почни, подивись на нас і все пройде, все забудеш. І я забуду, я «ввійду в себе». Ось дивись, зараз, ось я тільки сяду і схилюсь над Лесіком. Він тепер цілком тихо лежить, він уже не буде плакати... О-о!! (Лице їй кривить судорога муки, але вона перемагає себе). От так, правда? Добре тепер?
Корній. Трошки нижче... Ще... так... (Вдивляється, захоплюється, починає писати).
Ріта чудно позирає ва нього, іноді раптом посміхаючись зараз же ховаючи посмішку.
Корній. Сьогодні в тебе, Ріто, не такий вираз лиця... А, боже... Зовсім не те на ньому.
Ріта. Пиши, пиши... Те саме, що треба... Я стомлена.
Корній. А ні! Зовсім не те... І Лесік не такий...
Ріта (раптом регочучи). Не такий? Ха-ха-ха!.. О, він тепер зовсім не такий, то правда. А я така, така... Ха-ха-ха!
Корній (тривожно). Ріто!
Ріта (хапливо). Ні-ні, нічого, я... у мене нерви трохи... Але ти не звертай уваги. Пиши, милий, пиши, ми мусимо скінчити... Мистецтво вище всього!.. Я вже вірю тепер... Може я не так сиджу? Нижче, вище?
Корній. А, боже... Щось не так... Ти не говори нічого... Помовчи… Дивись на Лесіка... Дивись і мовчи...
Ріта. Добре... (Дивиться на труп сина).
Далеко знову чути тужну гру скрипки. Лицем Ріти перебігає мука і в болючій скорбі застигає.
Корній (весь оживившись). Так... Тепер так... Тепер дуже добре... Чудесно... Сиди, Рітонько, сиди, хороша... Так-так.
Скрипка ґрає.
Ріта раптом падає на труп головою і жагуче, болюче ридає.
Корній
