т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Корній. Я мушу мати гроші. Я давав їх за твою честь, сім’ю, дай мені за мою честь. Я не можу так далі!

Ріта. Ти безчестям сім’ї хочеш купити собі артизм свій?

Корній. Безчестя нема ніякого... Ніякого... Безчестя тоді, коли сім’я вище цього. Тоді женщина не сміє нарушати її наказів, бо сім’я руйнується. От. А коли сім’я - средство, тоді безчестя нема.

Ріта. О, боже!.. Щоб я своє тіло продавала для твого полотна? Для твого мертвого свої живі муки, сором?

Корній. Так! Щоб ти тіло продала... Я продавав для вас свій мозок, свої нерви, тіло й душу, а ти продай тільки тіло. От і вже. От і вже. А ти тіло продай. А полотна я не продам. Іди до Мулена.

Ріта. Та ти ж сам дві години тому назад своє полотно давав за моє тіло!?

Корній. Тоді я давав, а тепер ти дай. Я рятував сім’ю, ти рятуй мистецтво. А не вирятуєш, усе погибне. Я більше не можу. От і вже. Я мушу писати або... кінець усьому. Ідеш?

Ріта. Куди?

Корній. До Мулена!

Ріта. Ти справді?!

Корній. Справді.

Ріта (якийсь мент пильно дивиться на нього, вся дрижить). Щоб я пішла... для того полотна?!

Корній. Для того полотна.

Ріта (раптом стрибаючи до столу, хапає ніж і біжить до картини). О, коли так, то...

Корній (несамовито кричить). Ріто! Куди?! Ріто?! Зупинись!

Ріта (біля картини, зупиняючись. Люто). Смерть твоєму полотну!

Корній. Ріто! Не смій. Чуєш?! Клянуся, я в ту ж мить своїми руками задушу Лесіка, як поріжеш! Одійди!

Ріта. Лесіка? Ти!

Корній (грізно). Даю тобі слово! Даю тобі клятву, що в ту ж мить задушу. Хай буде, що буде? Одійди від полотна! Я тобі кажу, одійди лучче! (Несамовитий і рішучий).

Ріта пильно вдивляється в його. Вірить. Помалу відходить. Сідає коло столу й падає головою на руки.

Корній (оглядається. Підходить до неї). Я тебе питаю: підеш?.. Ріто, підеш до Мулена? Одповідай!

Ріта (схоплюючись, голосно плює йому в лице). От тобі моя відповідь!

Корній (витираючись. Глухо). А-а, так? Ну, хай буде, що буде! (Хутко виходить).

Ріта, дрижачи вся, падає знов на стіл і гірко ридає.

ЗАВІСА.

Там же.

Виходять з коридору Ганна Семенівна, Сніжинка і Міґуелес.

Ганна Сем. (часто витирає сльози, говорить пошепки, весь час прислухаючись до кімнати Ріти). Балакайте тихо... Вона може почути...

Сніжинка. Та в чому річ, що сталося?

Ганна Сем. Зараз, зараз... (Підходить до дверей зліва і прислухається). Єсть... Він ходить, а вона співає. (Ледве чути колискову пісню). Тихше... Я боюся на хвилинку вийти з хати... Два рази сьогодні вискакувала в коридор і нікого дома не було. Стукала, стукала до всіх...

Сніжинка (нетерпляче). Та що ж сталося? Що? Може з Лесіком що?

Ганна Сем. (плаче). Помер...

Сніжинка (скрикує). Помер Лесік?!

Ганна Сем. (злякано). Тихо, ради бога! Вона як почує... Ох, боже, що тут діється!..

Сніжинка (тихо). Коли ж він помер?

Ганна Сем. Ще вчора ввечері, якраз, як вона надумалась взяти гроші Янсона. Рішилася і от... Хто б думав...

Сніжинка. Та він же недавно ще був зовсім здоровий?!

Ганна Сем. А, де вже там здоровий... В один день розгорівся і згорів. Ввечері (плаче) й не стало... Як свічечка наприкінці несподівано блимнула і погасла.

Сніжинка. Бідний Лесік! От несподівано... Як же вони?

Ганна Сем. (озирається). О, тут ще більша біда!.. Я вже до вас... Поможіть мені якось із ними... Я ж сама, я нічого не можу!.. Вони сидять усю ніч, весь день і не одходять од трупика. А вона наказала, щоб я нікому не говорила, що він помер... Що вона хоче, я не знаю... Його нікуди від себе не пускає... Він цілий день нічого не їсть, дивиться на трупик, ходить по хаті, щось думає і знов дивиться... А вона он уже співає над ним... Хотіла, щоб обмити ж, поховати... Ну, горе, нещастя,- та якось же треба порядок дати. Тільце ж хоч сховати, воно ж дух почне давати... А її ніякими словами не вговориш… Учепиться, як... чиста пантера і нічого з нею... Ради бога, поможіть мені якось... Вони ж обоє побожеволіють, як іще одну ніч посидять... Треба їх розлучити... Розвіяти трохи їх... Щось... Ну, я вже не знаю... (Витирає сльози).

Міґуелес. Вибачте, сеньйоро, сеньйор Корній по своїй волі не хоче відходити од тіла сина?

Ганна Сем. Не знаю... Ні, вона його не пускає... Якби хтось прийшов, кудись покликав, він би пішов... Тш!.. (Прислухається). Щось голосно балакають… Він навіть хотів вийти, так вона не пустила… Потім я ще боюсь, щоб вона йому й собі чого не заподіяла... Ви ж знаєте, яка вона. Вона все твердить тепер, що він її кине, що зв’язок порвано, що вони не простять один одному цього…