т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.

Ганна Сем. А ще б пак! Ти б ще більше попомучив, ще б не те було... Ну, їй-богу, подуріли чи що?! Та дитину захолодите!

Ріта. Мамо, я вас молю!

Корній. Ріто, Ріто... не ворушся, спокійніше, ввійди в себе... (Хапає палітуру, мішає фарби, гарячково пише). Ах, якби день! Ти завтра сядеш трохи далі... Трохи далі... Завтра тіні... А сьогодні... тільки це, тільки тут, ось-ось... Ні-ні… Ріто, ради бога!..

Дитина слабо починає плакати.

Ганна Сем. (схоплюється, підбігає й бере Лесіка з стільця). Годі! Що це таке?

Ріта (теж нахиляючись до дитини). Лесіку, Лесіку!

Корній (люто). Мамо! Одійдіть, я вас прошу! Покладіть дитину, покладіть, я вам кажу!

Ганна Сем. Ти сказився? Дитина змерзла, плаче.

Корній. Хай мерзне, плаче, покладіть.

Ганна Сем. Не покладу! Що я, така божевільна, як ти?! Що це таке? Тобі оті «рисочки» на рядні дорогші, ніж отут на лиці? Схаменися! Та звірі так не роблять!

Корній. Мамо, ви нічого не розумієте, покладіть Лесіка!

Ганна Сем. Не покладу! Вбий мене, не покладу. Я не сказилася ще, щоб морозити дитину! (До Ріти). А ви, мати хороша, сидіть! Та я...

Корній (підбігаючи, з мукою, дрижачи весь). Мамо, я вас благаю, на хвилиночку! Ну, покладіть Лесіка, я тільки одну рисочку, тільки одну, вона найважніше... Мамо, голубко, молю вас, покладіть, не мучте ж мене, я не можу, я мушу. Мамочко! (Цілує їй руки, дрижить, хапає Лесіка).

Ганна Сем. Господи! Збожеволів. Це ж божевілля! Та заспокойся... Та сину, що з тобою?!

Ріта (з мукою заломлюючи руки). О, боже!

Корній. Мамо, дорога, хороша, ну, на хвилиночку, він уже не плаче, тут тепло, ми затопимо грубку, мамуню, мамо, не мучте ж мене, я не можу!

Ганна Сем. (вражена і злякана). Господи милостивий... Та продай ти лучче це нещастя наше!

Корній. Продам, продам, сьогодні ж, завтра продам, тільки покладіть.

Ганна Сем. Що ти з ним казатимеш!.. Оце так так... Нате, малюйте, коли вам страждання на полотні важніші, ніж живі... Нате, робіть з ним, що хочете. (Кладе Лесіка на старе місце. Милує, загортає його).

Корній. Мамо, не замотуйте його, я ж нічого не бачу. Та одійдіть од його. Що ж це таке, нарешті, боже ти мій!

Ганна Сем. Та як же не замотувать, коли тут холодно, як у льоху. Що ж ти думаєш собі, та ти ж про дитину подумай, про оцю, а не ту, хай вона тобі згорить разом з твоїм рядном!

Ріта (тихо, з мукою). Мамо, я ж вас просила, я сама все...

Ганна Сем. Та не можу ж я! Я ж людина, чи звір? Та й звір дитину свою жалує...

Корній (не слухаючи, захоплюючись знов). Мамо, одступіться, ви ж заступаєте... А, боже мій! От маєш! Ріто, ти вже не так сидиш... Трошки нижче… Так... Ввійди в себе... Спокійніше... Ну, прошу ж, спокійніше.

Ріта. Не можу, Нію...

Корній (дратуючись). Та як не можеш! Ну, спокійніше будь і вже... Ввійди в себе.

Ріта. Не можу, Нію, ну, не можу... Прости, не сердься...

Корній. У тебе зовсім не той вираз страждання... Так же не можна... Ну, дивись на Лесіка...

Ганна Сем. «У тебе не той вираз страждання». Так он як вони малюються, ці картини. А прокляття ж вам коли так!

Корній. Ріточко, сиди тихо... сиди... От так... Ну, хоч так уже... Ах, пропало... Ну, так хоча...

Гарячково пише.

Лесік знов починає плакати.

Ріта (кидаючись до нього). Лесю, Лесюню, серце моє, не плач хоч ти! Господи!

Ганна Сем. (рішуче й люто). Е, що я з вами буду довго тут?! Давайте сюди дитину. (Бере Лесіка). До якої ж це пори буде? Ви всю ніч його тут будете морозити? До смерті? Хочете, щоб «рисочка» смерти появилася? Геть! Малюй он - її, а дитини я не дам! Вона беззахистна і вступитись за неї нема кому! Геть! (Іде з ательє).

Корній (з одчаєм). Мамо!..

Ганна Сем. Геть! Не дам! (Виходить).

Корній (люто шпурляє щіточку). Так не можна! Так не можна! А, так не можна, нарешті! Що це таке?!

Ріта (підходячи до нього, пригортаючись). Нію... Заспокойся...

Корній. Та як я можу заспокоїтись! От єсть! Тільки от-от мав схопити,- і на! Так же не можна!...

Ріта (дивлячись на полотно). Нію, його треба все одно переробляти...

Корній. Для чого? От єсть! Нічого переробляти! Тільки трохи… А, боже... якраз...

Ріта. Воно не вдасться тобі, Нію.

Корній. А, розуміється, не вдасться, як будуть з-під носа вихоплювати... Але мусить удатись. І вдасться, я чую... я чую, от!

Ріта. А мені здається, треба нове почати...

Корній. Нове? Не скінчивши цього? Та навіщо?!

Ріта. Ти