т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.
Ріта (не пускаючи). Та сиди ж, Нію... Чого ж я тебе не зрозумію? Мистецтво? Так?
Корній. Так, мистецтво.
Ріта. Ну, то чом же я тебе не зрозумію? Чом? Хіба ж я тебе досі не розуміла? Хіба я не була тобі товаришем? Хіба я не боліла твоїми болями й не раділа твоїми радощами? Нію? Хіба ти можеш мені дорікнути? Хіба ж я тебе не любила, не зливала своєї душі з твоєю? Нію? Мужу мій? Навіщо ж таке говорити своїй найближчій людині? Навіщо так безумно мучити її й себе? А дитина? Чим же вона винна? Чим її можеш докорити? Що любиш її? Але ж вона невинна за це. Ну, не люби її, ну, викинь на вулицю, забудь, покинь...
Корній. А, якби я міг викинути!
Ріта. А ти б хотів? І мене хотів би викинути? Хотів би? Ну, викидай... І з чим же ти зостанешся? Ти будеш порожній, бо життя тільки в цьому, це есть найлюдське. Приймеш холодну, гарну Сніжинку? Красу? Життя, Нію, не в красі, краса в житті, в любові, ось у цьому! (Показує на Лесіка). Це єсть людське... Нію, Нію, ну, що з тобою сталося, ти ж мій єдиний, чулий, добрий... Нію, як можеш ти нас так мучити, як можеш, за віщо? Ну, вдумайся сам, як ти нас усіх мучиш! За що? Що ми тобі зробили? Що любимо тебе, що... Ой, Нію, Медведю мій прекрасний, я ж люблю тебе так, що в той день помру, як побачу, що ти не хочеш більше мене... Скільки я перемучилась за ці дні... О, боже!.. І знаєш, що рішила? Знаєш? Що я вб’ю тебе, Лесіка і себе! Я не можу жити без вас... Я не знаю, кого я більше люблю, тебе, чи Лесіка, але знаю, що без половини серця жити не можу, Нію! Хай ці інстинкти дикі, сліпі,- я не можу... От і знай це... Ну, обніми ж мене, обніми, пригорни, я так змучилась за тобою, так витягнулось усе серце до тебе і до... до дитини нашої...
Корній (зворушений, обіймаючи, сильно пригортає до себе). Ріто моя, Ріто моя...
Ріта. Твоя, твоя, милий, вся твоя. Ми всі троє - одно... Пам’ятаєш у Кіплінґа? Пам’ятаєш: «ми всі троє одно»? І от нас троє і ми всі одно... (Десь чується тиха приглушена гра на скрипці). Хто то грає? Ах, то італьянець-композитор...
Корній. Як гарно грає...
Ріта. Він грає нам... Правда?.. Як у нас будуть гроші, ми купимо піяніно, і я буду тобі грати... Ти будеш малювати, а я гратиму тобі. Пам’ятаєш, ти казав, що тобі найкраще пишеться під музику. І Лесік буде тут, тобі щіточки й фарби подавати... А я всю душу виграватиму тобі, а ти візьмеш її в свою душу і з неї передаси на полотно. І ми разом будемо творити, всі троє, бо ми «всі троє - одно». Правда? Правда?
Корній. Правда... Лесік спати хоче, дивись, оченята які стомлені...
Ріта. Зараз, зараз... Втомлені, втомлені оченятка мої, втомлені бідні мої, пелюсточки мої бліді, ніжні... Зараз спатоньки... О, дитино, яка ж ти стала! Ой, яка ж ти стала, бідна моя! (Схиляється і з скорбною любов’ю дивиться на сина).
Корній, наче вкопаний, впивається в них очима.
Входить Ганна Семенівна, тихо підходить, пильно подивляючись на обох.
Ріта (несвідомо, поринувши вся в скорб, задумливо шепоче). Дитино... Бліда... Стомлена зірка моя...
Корній, ніби боячись злякати, спугнути, тихо, обережно підводиться і, не зводячи з них очей, хоче йти до полотна.
Ріта (повернувшись до нього). Нію, дивись...
Корній (хапливо, з ляком). Ріто, Ріто, не говори, не ворушся, стій так... Хвилиночку, ради бога!
Ріта (здивовано). Що ти? (Зрозумівши). Ага, ну, добре... Може стати там?
Корній. Ні-ні-ні... Стій так... Мамо, одійдіть!.. А, може, справді, сюди... Я тільки одну рисочку... (Хапається, хвилюється).
Ганна Сем. Ну, от, уже напало... Господи!
Ріта (злякано). Мамо, мамо, не треба, ради бога!
Ганна Сем. (стискує плечима). Дитина ж спати хоче... Що ви мучите її.
Корній. Мамо! Ради бога... Ну, що це таке… Сюди, Ріто… Клади на стілець сюди, так. Сама сідай... Одну хвилиночку... Одну рисочку... Її, знаєш, тоді не видно було, не так, тепер... лучче... Таке страждання... Це іменно те, що треба... Це іменно вона... Схились, трошки піднімись, так... Тепер... дивись... Трохи не так... Ні-ні, нічого... Видно, видно... (Вдивляється зблизька). Так-так... Воно… Воно...
Ганна Сем. (стискує плечима). Радіє, що воно... «Рисочка»... Та ти в душу подивись, там ще більша мука… Радіє! Господи!
Корній (одмахується). А, мамо!.. Трошки вище ще, Ріто… От так... Лесіка... трошечки от так... Ах, шкода, що не день… У нього тепер чудова блідність...
Ганна Сем. (все більш і більш вражена). «Чудова блідість!».
Ріта. Мамо! Я вас молю, ради бога, мовчіть, я ж вас просила... Ну, зробіть це для мене.
Ганна Сем. Та як же я, господи, можу мовчати?! Та я дерево, чи що? Мучать дитину і радіють, що «чудова блідість». Та я ж ще не зовсім здуріла, прости господи! «Рисочка»... Радіє, що рисочка страждання... Та що ж це таке? «Чудова блідість». Та задушіть дитину, іще краща буде...
