т. 13 - Драматичні твори - Винниченко В. К.
Ганна Сем. Рітонько, Рітонько... Нічого не робили... То вам так здається... Йому лучче навіть стало.
Ріта. «Лучче»?! Та подивіться ж на очі його! У них смерть!.. Боже мій!
Ганна Сем. Та господь з вами, дитино, що то ви таке говорите! А хай бог милує од таких слів... Що ви, справді?.. Дитина навіть не плакала... Тиха, як янгол. От ще таке...
Ріта (раптом). Сніжинка сьогодні ввечері була тут? І він сміявся до неї?
Ганна Сем. Яка Сніжинка? Ніякої Сніжинки тут не було.
Ріта. Ага... Значить... (До дитини). А я думала, що Лесіка мого вже одняли... Одняли кров мого серця. Лесю, Лесюню, Лесіку мій, який же ти став!.. Як же тихо ти посміхаєшся... Чого ти так посміхаєшся страшно, дитино моя, життя моє? Лесіку!.. Мама!.. Мама?.. Пізнав. Пізнав маму? Пізнав свою кров. (Дико, жагуче, несамовито починає цілувати личко дитини, ніжки, ковдру, яким замотано Лесіка). О, моє єдине щастя, моє єдине сонце, моя радість, біль мій солодкий, пекучий. Лесіку! Лесю! Лесіку! Посміхнись до мами, ось прийшла до тебе… Мама не дасть тебе нікому, мама безумна, але мама серце своє вирве для тебе... Лесіку, Лесіку!.. (Припадає до нього з судорожною, жадливою любов’ю).
Ганна Сем. (підходячи до Корнія, що все ходив по хаті): Сину, роздягнися... Та чого ти такий?
Корній (машинально роздягаючись). Нічого, мамо...
Ганна Сем. Що ти думаєш, сину? Тепер же все добре… Годі… Бог з ним…
Ріта. Корнію! Іди сюди.
Корній підходить.
Ріта (любовно, несміло). Подивись, зовсім твоє чоло... Навіть волосики так закручуються... Бачиш?
Корній киває головою і з тихою сумно-любовною посмішкою дивиться на сина.
Ріта. А ще через рік буде вилитий тато. Сядь тут, коло нього... Дивись, як він оченятками на тебе водить... Тихий же який він став! (Зі скорб’ю). Чого ти, дитино, тиха така?! Що ти чуєш?
Ганна Сем. А, Ріто, та не вигадуйте ви бог зна чого! От напались! Раз-у-раз він такий тихенький...
Ріта. Як він на тебе дивиться... Очей не зводить. (З ревністю). Лесіку! Маму вже забув? Лесіку!.. Ні-ні, сміється... Сміється до мами! (Починає жгуче цілувати).
Корній (одводячи її голову). Обережно, Ріто, ти його душиш...
Ріта. Я?? Душу? Я душу? О-о! А ти бачив, як кішка носить у зубах кошенят? Я малою завжди віднімала, думала, що вона їх задушить. От так і я душу... (Припадає до сина). От так і я душу… От так і я... Ти моє кошеня... Ти моє медвежа маленьке... Ох, у мене серце розірветься!
Ганна Сем. Буде, Ріто, хай він засне... Кладіть його в колиску. Недобре… Давайте сюди...
Ріта. Ой, ні! Я ж так давно-давно не бачила його. Я сама його закачаю. Сама, на руках своїх. Сама в колиску покладу, сама нічку просиджу над ним. Сама, сама!.. Дитиночка спатоньки хоче? Моя біленька? Хоче моя зірочка бліда? Зараз, зараз... О, бліда ж яка! Боже мій, боже...
Ганна Сем. Та, розуміється, буде бліда в цих туманах та дощах... Тут і доросла людина без привички заслабне... Як вони тільки живуть тут, господи? Швидше б уже вибратись звідци... (До Корнія). Синку, ти вже не гайся з картиною, продавай її швидше, господь із нею, та їдемо...
Корній. Картину? Яку?
Ганна Сем. Та оту ж таки...
Ріта (хапливо). Мамо, мамо. Не треба ж! Хай потім, не треба зараз!
Ганна Сем. Та чого ж потім? Треба ж уже...
Ріта (хапаючи Корнія, що став підійматись). Сиди, сиди!.. Мамочко, не треба... Я ж вам казала... Ідіть до себе, я хочу щось сказати Корнієві. Ідіть, мамо...
Ганна Сем. (стискуючи плечима, йде). Та до якої ж пори? Дитина он...
Ріта. Мамо, мамо!.. Я сама, я сама...
Ганна Семенівна зітхає й виходить.
Ріта. Чого ти такий, Нію? Чого? Ти ще не простив мені, ні?
Корній. Нічого, Ріто, нічого... Що ж там прощати? Нічого нема... Нічого…
Ріта. Ні, ти якийсь став інший... Ти всю дорогу мовчав, тут мовчиш. Що ти думаєш, скажи? Скажи все, я все зроблю, ну, скажи ж...
Корній. Та нічого ж, Рітонько... Нічого… Все це якось не так... Не так усе це в нас… От і все...
Ріта. Що ж не так? Що?
Корній. Ну, все оце... Якось ненормально...
Ріта. Що ж тут ненормального? Що я люблю свою дитину? Хіба ж ти її не любиш?
Корній. Люблю... А, Ріто, люблю... Тільки ми між собою... Та я не знаю... Не так усе це… Не повинно так бути...
Ріта. Що ж між нами?.. Може ти мене вже не любиш? Ну, говори прямо! Говори.
Корній. О, ні, люблю... А-а, люблю так, що... І сам не думав, що так люблю. І Лесіка, і тебе… І от... От це й незрозуміло й ненормально.
Ріта. Та що ж ненормально? Може, думаєш, я не люблю тебе? Думаєш, зрадила тобі? Це думаєш?
Корній. Ні... Я вірю тобі... (Хоче встати).
Ріта. Та куди ж ти? У чому ж річ?
Корній. У Чому?..
