Українські поезії - Петро Петрович Гулак-Артемовський

Бач, пика як набрякла!

Одна нога

Щось шкутильга,

Друга зовсім заклякла.

Така нудьга!

Така туга!

Що чортзна-де і діться!

От тут пече,

Тут гаряче,

А все б хотілось гріться...

А їсти щоб?

Та хоч у лоб!

Крий боже, як цураюсь!

Все б дудлив, бач.

Так от хоч плач!..

Щось од води жахаюсь!..

Помацай чуб;

Бач, як оскуб,

Диявольська личина!

Тільки то сям

Стирчить, то там

З чуприни волосина!

Та вже ж чіплявсь,

Товк і знущавсь -

Скажена москалюка!

Коліньми грів,

Поки не впрів,

А там і взявсь до дрюка!

Ох! ох! ах! ах!

Жовч в печінках,

Мабуть, всю стовк, псяюха!..

Геть, Грицьку, геть!

Та лучче смерть,

Ніж гаспидська сивуха!

Кахи, кахи!

Се за гріхи

Мене пеня спіткала!

Та вже й дурів!

За всіх кнурів...

Вже душка погуляла!

Була, була

На півсела

Худобинка і гроші:

Ізслизло се,

Проциндрив все,

Зостались тілько воші!

Пустив діток

Без сорочок

І жінку без запаски;

А сам в шинку

На привалку

Жду Лейбиної ласки!

А Лейба-гершт

В боки, як хверт,

Та Рухлі щось гергоче;

На мене зирк!

Та, знай, пирк-пирк!..

Невіра, ще й регоче.

Забрав волів,

Овець, корів,

Ще він же і здрочився!

Загарбав кіз

І жита віз...

Бодай їм подавився!

Ой, так мені!

Так сатані!

Катюзі - по заслузі!

Жлоктав живіт

Аж лився піт,

Тепер засуха в пузі!

До церкви дзвін,

А пан Охрім,

Бувало, в шинк мандрує;

В церквах «свят, свят»,

В корчмі «гвалт, гвалт!..» -

Охрім жидів муштрує!

Було, в пости,

Іще чорти

Не б’ються навкулачки:

А вже Охрім,

На глум усім,

П’яненький лізе рачки!

Було, піп Петр

В чистий четвер

Іуду величає;

Охрім в корчмі

Пойді кумі

Весільних затягає.

Чи в хату піп,

Охрім захріп,

Запінивсь, мов сказився;

Не сповідавсь,

Не причащавсь

Сім рік - і не хрестився!

Попи й дяки

В різдво - в святки -

З хрестом ідуть, з кропилом:

А вже коли

Дере козли

Охрім і риє рилом!

На часточки,

На свічечки

Шагом не поплатився,

А мисочок

І грамоток

Не чув, як і вродився!

Ох! ох! ох! ох!

Зубів щось з двох

І ніг не долічуся!

Живіт, на сміх,

З ковальський міх,-

Здається ж, і не дмуся!

Ой, так мені!

Так сатані!

По ділу ся халяндра!..

Нехай хутчій,

Попа мерщій

Покличуть Олександра!

Скажу: допивсь

І дохмеливсь!

Довіку тямить буду!

Ні в рот не брать,

Ні коштовать

Не хочу аж до суду!

А ти пляшки,

Грицьку, й чарки

Трощи, що маєш духу!..

Тільки... стривай...

З їх позливай

В барильце всю сивуху!

26 февраля 1832 г.

Петро мужик непоказний, 46

Та вдавсь собі проноза з біса:

Здається, з пики і дурний,

Та годзунковатий гульвіса.

От гедзь напав Петра! Не спить, не їсть ніколи,

Бажає бачить П’ятембурх

І, знай, черка писульки до Миколи.

Нехай, каже, поки не випре з мене дух,

Хоч раз тобі я поклонюсь,

Нехай на П’ятембурх доволі надивлюсь.

Микола, гарний, любий пан,

Черка йому: «Надінь ти, Петре, свій жупан,

А на жупан з відлогою свитину,

І решетилівський кожух,

І хліба деяку шматину;

Та й чимчикуй щомога в П’ятембурх».

От наш Петро уже і в П’ятембурсі

В свитині новій і в кожусі!

Петра за гостя прийняли,

Петра усюди повели,

Чого Петрова душка забажала,

Усе побачила, всього покуштовала...

Петро, мов єднорал, між панством виступає,

Перед Петром москаль рушницю піднімає,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Петрові в тарілках підносять панську страву,

Та що й казать: Петро пішов у славу!

Але Петрові вже й нудненько щось стає;

Петро буцім то сяде, то встає,

Все груди мацає, кородиться і кашля,

І нищечком під ніс собі, скривившись, папля.

Петрові стрічку й хрест Микола втеребив,

Петра Микола в двір до Самої водив;

Петро буцім повеселів,

Та вп’ять здурів

І світом нудить,

Других і сам себе посеред ночі будить;

Петра напали перелоги,

Петра з нудьги не носять ноги!

В Петра буцім усе в господі умира,

В Петра всі хворі там: і жінка, й дітвора,

Петро притьмом додому, до двора!

Микола-пан швидчій Петровій жінці

В цариці випрохав намисто в сто червінців;

Петро уп’ять повеселів,

На всі чотири поглядів

Та й: «Паночку,- сказав,- здорові ж оставайтесь

І в П’ятембурх мене вже більш не сподівайтесь».

3 марта 1833 г.,

Петербург