Українські поезії - Петро Петрович Гулак-Артемовський
Ой мені тяжко!
Ой мені нудно!
Як без роботи жити мені трудно!
Ой, піду я манівцями
Та нудьгу розважу,
Чи не стрінусь з панночками,-
Може, слово скажуть.
Ох, мені важко,
Ой, мені нудно,
Як без роботи жити мені трудно!
Не зустрівсь я з панночками:
Вони всі в світлиці,
Шиють кохти з фальборами,
Лагодять спідниці.
Ох, мені тяжко,
Ох, мені нудно,
Як без роботи жити мені трудно!
Ой піду я у садочок,
Час прокоротаю
Та сяду я під кленочок,
Пісню заспіваю:
«Ой покинув Петро хатку
І жінку-небогу,
Помандровав без оглядку
В Полтаву, в дорогу.
Ой вернись назад, Петрусю,
Швиденько вернися!
Не вернешся - утоплюся,
Тогді не журися!»
Помандровав... Вона ж з хати…
Дітки запищали!
«От тепер ви,- каже мати,-
Сирітками стали».
26 июня 1851 г.,
Полтава
«Андрію! Андрію!...»
Андрію! Андрію!
Розмірковать не вмію,
Чи ждать його?
Сам тямиш - отого,
Що стрічки через плечі?
Чи, може, і не ждать,
Та гавкать починать,
Коли воно до речі?
Бо сам сказав,
Щоб починав:
Німеччина йому щось не до шмиги; 52
Так ось боюсь, щоб не підніс
Петрові він під ніс
Якої тинхви або хвиги!
29 июня 1851 г.,
Полтава
«А що ж оце, Андрію?..»
А що ж оце, Андрію?
Яку там веремію
Підняв ти на Веренститут?
Питаємось: де ти? Чи тут?
А ти - на перелоги,
Знай, охкаєш, задравши ноги!
Та вже як не міркуй,
А сам на себе пожалкуй!
Не раз, не два заплачеш,
А дива більше ти такого не побачиш.
От! Як розставили в світлиці всі цимбали,
Так на шістнадцять рук метелиці й заграли! 53
А тут скрипки й дудки,
Сопілки й кобзи всі як нам заголосили,
Та в мідні тарілки
Як брязкнули, загромотіли,
То будь я песький син,
Коли в світлиці хоч один
Усидів на ослінці!
Та вже й придумали йому гадючі німці!
А їх-то, бачиш, два брати: 54
Адже ж їх знаєш ти!
Отже ж, й умовились: «Ти, каже, все руками,
В світлиці понад панночками,
Як будуть грать - махай!»
«Ну, сількось і нехай!
Та ти ж з дівчатами співай».
Отож вони як стали,
То так із ним і заспівали: 55
«Місяць в хмари закотився,
Та й стало темненько.
Чого ж Петро зажурився
І болить серденько?
Не ховайся до півночі,
Місяцю червоний!
Не виплакуй свої очі,
Козаче моторний!
Тече річка все тихенько
І моря шукає:
Ой, так і моє серденько
До жінки здихає!»
30 июня 1851 г.,
Полтава
«Світить місяць у віконце...»
Яко аще бы не закон твой
поучение мое был, тогда убо
погибл бых во смирении моем.
Пішла слава
Про Станіслава!
Світить місяць у віконце,
Та в очах темніє!
Сяє в небі ясне сонце,
Та серця не гріє!
Коли б швидше вже отая
Звіздочка засяла,
От тогді б то болісь злая
Камнем з серця спала!
Та де ж вона забарилась,
Де ж вона блукає?
Може, в шинку похмелилась
Та й там спочиває?
Та вже ж нехай хоч похмільну
Та везуть швиденько,-
Утнемо ж ми їй весільну,
Приймемо гарненько!
Ой, давно б вона, небога,
В Харкові блищала,
Так от,- залізна дорога
Усе попсувала!
Настроїли сучі німці
Возів з чавунами:
Сидиш собі на ослінці,
А тут... Госпідь з нами!..
Без волів і без коняки
Колеса махають,
Бо не хто ж - самі чортяки
Ридван попихають!
А зустрівсь з другим обозом,-
Утруть тобі маку:
Змелють всього з твоїм возом
На шпанську кабаку!
12 января 1852 г.,
Харьков
«Писав пан: звізду дав...»
Слышану сотвори мне заутра милость
твою, яко на тя уповах.
Ой де ж вона залетіла,
Обіцяна Галка Біла?
Мабуть, Харків проминула,
Чи не в вирій лиш шморгнула?
Погана справа:
Нема Станіслава!
Писав пан: звізду дав
І червону стрічку.
От я й ждав… Дулю взяв -
Ще й поставив свічку! 56
Ой, схоплюсь!.. утоплюсь!..
Повішусь на гілці!
Або смерть, як нап’юсь,
Найду я в горілці!
Поскупився цяцьки́
Прислать на свитину,-
Присилай же гвіздки
Забить домовину!
Не турбуй! не рятуй!..
Ні!.. вже не оклигну!
Таки вмру… не здивуй!
Ще й ногою дригну!
І святих не скликай:
Вилають на славу!
Лучче гривню виймай
На дзвін Станіславу!
23 января 1852 г.,
Харьков
«Чого ж мені журитися?...»
Возрадуюся и возвеселюся о милости
твоей, яко призрел еси на смирение мое,
спасл еси от нужд душу мою, и неси мене
затворил в руках вражиих, поставил
