Українські поезії - Петро Петрович Гулак-Артемовський

Гулак-Артемовський П. П.

УКРАЇНСЬКІ ПОЕЗІЇ

Примітки та коментарі подані в тексті згідно оригінала. Зважаючи на те, що книга була опублікована за часів СРСР, оцінка історичних подій та особистостей не завжди об’єктивна.

(Писулька до Грицька Пронози)

Хто Добрість, Грицьку, нам намалював плаксиву,

Понуру, мов чернець турецький, і сопливу,

Той бісів син, коли не москаля підвіз,

Той Добрості не зна, не бачив і не чує,

Не пензлем той її, але квачем малює,

Той Добрість обікрав. Не любить Добрість сліз;

Вона на всіх глядить так гарно й веселенько,

Як дівка, од свого ідучи панотця

До церкви - до вінця,

Глядить на парубка, мов ясочка, пильненько.

Не квасить Добрість губ, бо із її очей

Палає ласка до людей.

Вона регоче там, де і другі регочуть,

Сокоче без брехні, де і другі сокочуть,

І не цурається гульні і вечорниць,

Чорнявеньких дівчат і круглих молодиць.

Вона й до милого пригорнеться по волі,

Та ба! Та не дає рукам, як кажуть, волі,

Вона й горілочки ряди-вгоди хлисне,

Та носом, мов с[виня], по улиці не риє,

По-сороміцькому не кобенить, не виє,

Під лавкою в шинку, мов цуцик, не засне.

Вона, де треба, пожартує,

Та з глуздом жарти всі і з розумом міркує.

Вона не виверта із-під лоба білків,

Мов цап, задушений в кошарі од вовків,

Не стогне, не сопе і нігтів не кусає,

То з тим, то з сим таки слів скільки погадає.

Як патока, так річ у неї на губах,

І сміх її цвіте, мов мак, що на грядках.

Для неї все одно, що в згоді, що в пригоді:

Бог лучче, каже, зна; він сам зна - поки годі.

Хоч [кіл] на голові, як кажуть, їй теши,

Хоч ти візьми її - печи або души,

Не зна вона, що то людські переполохи,

І не лякається ні од чого нітрохи.

Як паля в лотоках, простісінько стримить,

Хоч хвилі як в неї бушують і бурхають,

Хоч на неї шматки із криги напирають,-

І Добрість так в біді і в лисі так стоїть.

Нехай гострить свою, мов бритву, доля косу,-

А Добрість вигляда, як камінь з-під покосу:

Наскочить на його коса, задзеленчить...

Хрусь надвоє!.. мов скло, а камінь все лежить!

Нехай, як хоче, море грає,

Нехай роз’юшений так, як бугай, Нептун

Тризубцем байдаки і човни вивертає,-

А човник Добрості, шамкенький, мов цвіркун,

Як селезень, на дно за качкою пірнає

Та вп’ять звідтіль наверх без шкоди виринає -

До берега ставка ціленький допливає.

Не любить Добрість сліз. Буває черв’яку

Всього, як кажуть, на віку!

Бува, що і її зле панство зневажає,

Мов товарякою, так нею повертає,-

Чи вже ж і голосить? І в лихоті своїй

Розприндившись, скакать у яму їй живій?

Здихне там нищечком під ніс собі до бога,

Із лиха заспіва, та й за своє, небога!

Бо серце їй, що тьох, знай, шепче, що той є,

Хто за терпіннячко спасіннячко дає.

Зна Добрість, що який бог змочить їй свитинку,

Той висушить з неї останню капелинку,

Що бог не мачуха: хоч трошки й поскубе,

Та вп’ять пожалує, пригорне до себе.

Трапляється і те, що паплюга-брехня,

Із висолопленим жалом, неначе списом,

Як циндря гаспидська, до ворогів ганя.

Сектує на неї і позирає бісом;

Що заздрість з жовтими очима, мов жовтки,

З кошачими, мов чорт, на пальцях пазурами,

Де ступить Добрість, скрізь копа під нею ями:

Пекельнії губки, мов пауки,

Чи на василечки, чи на чебрець наскочуть,-

Замість щоб мед з їх брать, одну отруту смокчуть.

А Добрість не вважа на злії язики,

Не пристають людські до неї побрехеньки,

І як в калюжах в дощ хлюпощуться гуски,

То, стрепенувшись, вп’ять виходять з їх сухенькі.

Так Добрість чепурна виходить із брехні,

У неї ворогам одкази все одні:

Хто часнику не їв, той і смердіть не буде,

А добрий ворогів завсіди перебуде.

Псу вільно й на попа брехать, як кажуть, все

Собака гавкає, а вітер те несе…

Од злиднів не втечеш ні вдень, ні серед ночі:

У заздрості, мовляв Пархім, попівські очі.

Бог з нею!.. Їй - в зависть,

А Добрості - в користь!

«Сіль в вічі, в зуби їй печина»,- Добрість каже

Та й хоч якій брехні сим словом рот замаже.

Як шкурка з бузівка у шевчика в руках

Або у лимаря в зубах,

Чого не витерпить, що їй не виробляють!

Смердячим дьогтем їй і жиром доїдають;

Крий боже! що їй мук, голубці, завдають!

І крутять, і вертять, і пруть, і мнуть, і труть,

І в дудку зцуплюють, і рвуть, і натягають,

І в сто погибелей муцують і згинають,

Що збоку чоловік, зирнувши, задрижить;

Подума: тільки вже на світі їй і жить!

Аж ось! Глянь: лимар наш сю шкурку підіймає

І юхтою її або габельком величає;

І щоб за шкурку мав п’ять золотих узять,

То за габелька він не хоче й десять брать!..

Так Добрість на світі чим більш в нудьзі помнеться,

Чим більш, мов реп’яхів, лихоти набереться,

Чим сала більшенько за шкуру їй заллють,-

Тим більше за неї, де повернись, дають.

Адже ж за битого, наші батьки мовляли,

Небитих двох колись не раз притьмом давали,

Та ба! та й чотирьох не квапились, не брали!

Нехай в олійниці олійник тараном

Макухам