Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Старий відповідав тією ж говіркою, але було ясно, що деякі слова йому доводилося пригадувати. Кілька разів у його мові чулося німецьке «дер, ді, дас»…

Відьма раптом утратила інтерес до розмови, плечі її опустилися — здавалося, зараз заплаче, раптом жінка випрямилася, знову стрибнула в сідло, вправно стрибнула, не кожен гусар так зуміє, старому кинула гаманець (той аж не зразу й підібрав його — так здивувався, червоний сап’яновий гаманець лежав на снігу, як великий згусток крові), під’їхала до саней, раптом вихопила з ольстри пістоль, навела його в голову Бендікса… Звела курок…

Обличчя жінки було жахливим: якщо таке уві сні насниться, прокинешся у холодному поту, клацаючи зубами.

Німець укляк, скам’янів, мабуть, не лише тому, що був слабкий після ран.

«Ні!!! ОСІЧКА!! ПОРОХ, НЕ ГОРИ!» — Боян вклав у цей заклик усю свою силу.

Ще одне клацання — пістоль справді осікся.

— Курва твоя мати, Бояне!

Кирин одного разу вбив людину за отаку образу небіжчиці, проте зараз він навіть нічого не сказав. І також не через слабкість.

…Їм здавалося, що сплинуло безліч часу, хоча насправді — одна-дві хвилини. Можливо, якби Бригіта розплакалася, то все було б якось інакше, але сліз у неї не було.

— Warum?[196] — нарешті тихо запитав Бендікс, і краще б він цього не робив.

— Варум-гарум! — передражнила відьма. — Бо твій народ винищив мій народ! Я сподівалася… казали, що подекуди ще живуть наші… Але — цей…

Він слугою був, старий став, вигнали, як собаку! Він каже — ніде немає!!! Ні-і-і!

Рагана розвернула коня — і помчала.

Кирин знав, що вона не повернеться.

Вони продовжували свій шлях, хоча Боян уже не вірив не лише в успіх, але й у те, що їм удасться залишитися живими. Двоє зранених, слабких чоловіків, дві не дуже надійні жінки, майже без грошей — крім того гаманця, що рагана кинула своєму останньому співвітчизнику, у неї ще один залишився. З усіх лише один знає німецьку, проте ніколи не бував у Пруссії, і вимова за милю видавала вихідця з Півдня Німеччини: і що він робить у зовсім іншій державі?

Щоправда, Драгон трохи пам'ятав латину. Свого часу він почав був навчатися в Могилянській академії,[197] проте від пошесті померли мати і дядько Олександр, і батькові знадобився помічник. Та вони розуміли важливість латини для купця і дозволили придбати книгу «Розмови запросто» уславленого Еразма, що з Роттердама,[198] а майбутній козак, за порадою одного освіченого старого італійця, завчав твір напам'ять цілими сторінками.[199] А що волоська мова, схожа на латину, була для нього другою рідною, то навіть тепер він міг так-сяк розпитати в освіченої людини, де що знаходиться. Проте освічена людина звичайно посідає певне в суспільстві становище, отже, в неї можуть виникнути небезпечні питання.

З таким песимістичним настроєм вони в’їхали до комплексу поселень, що були відомі як Кеніґсберґ, Кралевець, Кролевець, і зупинилися в найдешевшому заїжджому дворі на околиці Кнайпхофа.

— Це не той Кнайпхоф…

Рудольф, що повернувся з прогулянки-розвідки, виглядав стомленим, а пройшов же не більше як чверть милі… Ото вояки!

— Дивись! Кнайпхоф — острів. На зюйд від Кнайпхоф, на норд фіт нас — громада Форштадт,[200] далі — Прегель, на Прегель острів…

«Прегель? А, так звуть річку…»

— На острофі бург Кнайпхоф. Цей земель налешать Кнайпхоф, та тут фсе окрем і путе окремо громата.[201] Крамниць на остріф…

– І там щось є! Якась річ потужна! — не втерпіла рахман, яку німець брав із собою.

— Прегель змерз ніхт. Піля мостіф тшиста фота, міш мости криг слабкий, миш і то профалиця.

— Тобто влізти туди поночі не вийде.

«На мостах варта — це як Бог свят, та й на околицях цього Форштадта, найпевніше, рогатки».

Цього разу відчуття небезпеки підсилювалося потроху, начебто хтось наближався пішки.

Супутники Боянові вже звикли до таких ситуацій — Галки вмить опинилися на солом’яному матраці (один на всіх був, до речі) і вкрилися периною, за німецьким звичаєм. При цьому рахман прихопила з собою Бендіксів бандолет — останнім часом вона трохи навчилася стріляти — за два-три кроки, дасть Бог, не промаже. Сам Кирин перевірив ніж за халявою — добрий ніж, справжній бахчисарайський,[202]і бити ним можна, і метнути його.

Дверцята комірки (назвати це кімнатою було б занадто) відчинилися без стуку.

Простий чолов’яга, не високий, не низький, не худий, не товстий, білявий та сіроокий — так тут же всі такі…

Боян потягся був за ножем, що в такому становищі зробив би кожен мандрівник XVII століття, та удар ціпком по біцепсу паралізував його руку.

Рудольф та Галки й не сіпнулися, бо кинджал, що його незнайомець тримав у лівиці, було з’єднано з пістолем.

Одна з жінок зойкнула, злякано зиркнула на незнайомця.

Той