Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Німецький офіцер та його слуга, зранені під Білою Церквою, ні в кого не викликали підозри, хіба що до дівчат різні п’янички чіплялися все частіше, втім, Бендікс уже ходив майже як здоровий, тож давав відсіч — поки що язиком (не кожен навіть із п’яниць займатиме пораненого воїна).

Перед одним з литовських сіл і з’явилося відчуття небезпеки.

— Звертаймо!

Рудольф — зразу видно бувалого воїна — і питати не став, звернув на кригу якоїсь річечки, жінки зойкнули, у Бояна зайшлося серце, проте санки не провалилися, а німець мовчки вказав на майже такий самий слід: вони не перші, хтось уже сьогодні на санях їхав.

Кирин перевалився через борт саней, усе тіло пронизав біль… «Тільки б рани не повідкривалися…»

— Was ist das?

— Подивитися треба. Як п’ять разів свисну, то повертайтеся, бо пішки не дожену.

Боян притиснувся до обриву, так він бачив шматок дороги, а його самого було важко помітити, тим більше що Кирин знову зібрав свої сили, щоб подати сигнал:

«Ти не придивляєшся до річки! Хто б ти не був, ти не придивляєшся до річки!».

Вершників було троє, одягнені та озброєні як дрібна шляхта, але… Драгон стис зуби. Останній із трійці був з його рушницею.

«Тепер я знаю, який ти, Петре!»

Шпеги — а ким вони ще можуть бути? — проїхали, і раптом… Навіть через триста п'ятдесят років психологічна наука не завжди зможе дати відповідь, як виникають у свідомості людини ті чи інші асоціації, Боян же й слів-то таких не знав, але в голові ворожбита чомусь…

«Йолоп! Тарабарських мов не дві, а три!»

Кирин відійшов далі, посковзнувся на кризі, впав — знову страшенний біль прорізав усе тіло, але це було вже пусте.

«Третя тарабарщина — лише на письмі, її й поважні люди вживають, не лише розбійники. Я щось чув. Точно. Беруть літери. Не всі, приголосні. Пишуть їх у два ряди. Не все, не все, ще було щось! А! Один із рядів пишуть задом наперед! І замінюють літери!»

Боян від хвилювання навіть вихопив з-за халяви ножа, написав літери на снігу. «Першу частину невідомий писав офенею, слова „пельмиги“ — я не знаю, найпевніше, воно означає „наказ“ (Боян майже не помилився, воно означало „папери“), отже, „наказ із Москви у крамниці“, далі він перейшов на тарабарщину, бо в офені немає імен, а назви лише їхні, московські, — „наказ із Москви у крамниці Пітера Вайса у Кнайпхофі“. Маємо адресу! А це ще що?»

— Я ж вам наказав повернутися лишень тоді, коли свисну!

— Цікаво було подивитися, що ти тут робиш. Якби тебе помітили, нас би все ’дно знайшли по сліду, а гуртом легше битися навіть зраненим.

— Бригіто, спитай у Рудольфа, де в Німеччині місто Кнайпхоф?

«А що як воно не місто, а село, маленьке, що тільки свої знають?» — та побоювання виявилися даремними.

— Навіщо питати, я сама знаю. В Кеніґсберзі.

— Як Поділ у Києві?

— Майже так. Кеніґсберґ, Крулевець — це назва замку. Навколо нього три міста та десяток містечок,[193] хоча вони зрослися давно.

«Нам треба туди, але нас випередили суперники».

Їхати легко, але ж треба і з санок сходити… Біль та слабкість не проходили, рагана зробила, мабуть, більше, аніж можливо, але ясно, що до Крулевця приїдуть не два бійці, а двійко хворих. Жінок, ясна річ, теж рахувати треба, та… Невесело від таких підрахунків.

— Питися холофой трепа. — Рудольф про те ж саме думав.

— Битися, може, й головою, та рубати шаблею. Ти своїм палашем зараз когось порубаєш?

— Порубаєш. Шкарлуп фіт яйкі.

— Краще б подякували, що живі лишилися, воно вам і не світило. — Бригіта підійшла нечутно, втім, у галасі трактиру їх однаково ніхто не чув.

— Вдячні до скону, та й не лише за це.

Рагана взяла кухля, з якого Рудольф тягнув пиво, понюхала, похитала головою.

– І як це можна пити?

— А тшо мошна?

— Молоко! Я домовилася, нас проведуть потаємними тропками.

Німець був, м’яко кажучи, дуже здивований.

— Ми мошем їхати яфно. Ich bin…[194]

— Du bist[195] глуха тетеря! Скільки разів при тобі згадувалося, що Маріора виконувала наказ когось значного! Може й таке бути, що його, — відьма штовхнула козака, — прикмети в кожного митника!

…Провідник справді виявився схожим на розбійника (а також і на ведмедя), так що Боян намагався не показувати свою слабкість і не відводити руку далеко від аркебузи, хоча відчуття тривоги й не попереджало ні про що. Утім, стежка виявилася не такою вже й таємною, десь години зо дві до козаків нею пройшла ціла валка.

Біда, як завжди, вдарила несподівано — у першому німецькому селі.

Село було як село… Драгон помітив, що рагана чомусь спохмурніла, та питати було ніяково.

Якийсь собака оббріхував санки, все було як завжди… Раптом старий, що, власне кажучи, од вітру хитався — маленький, зморщений, у якомусь дранті — латка на латку, — витягши з рота люльку, на собаку прикрикнув, Боян навіть не розібрав, що саме було сказано.

Бригіта сіпнулася, неначе її хтось нагаєм оперезав, злетіла з коня, підбігла до