Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц
Якби польське військо справді було регулярним, такий маневр міг би мати шанси на успіх — втім, з регулярним військом Богун і воював би інакше.
Козацька кіннота намагалася відірватися від поляків — здавалося, що це їм не вдасться, що хай і стомлені, але непогані коні поляків доженуть, коли два однаковісінькі Богуни (о Матка Боска!) зробили однакові рухи (тільки один праворуч, другий ліворуч) своїми перначами (а от перначі були зовсім різні, щоб їх не можна було сплутати навіть на великій відстані). Козацький загін поділився на дві частини, двома дугами охоплюючи поляків, а там, де вони розійшлися, з куряви виступив ще один загін козацької піхоти. Гадати, звідкіля вона тут узялася, не було часу. Не так воно легко — мчати просто на рушничні дула, частина поляків почала інстинктивно осаджувати коней, корогви, що під час гонитви за Богуном розтяглися, змішалися, перетворившись на юрбу, і тут гримнув залп. А наступної миті з флангів ударили Богуни.
Єдине, що втішало Потоцького, — думка про те, що Хмельницькому доведеться йти на поступки, аби сенат не визнав цю сутичку за casus belli,[190] так що, можливо, голову Богуна вони ще добудуть.
— А що, шляхтич шляхтичу вже нерівня? — жоден м’яз на обличчі Богдана Хмельницького не виказував, з якою насолодою він вимовляє ці слова.
Польський гонець у першу мить не зрозумів, до чого тут рівність шляхти, та, добре знаючи козацького гетьмана, не сумнівався, що той зв’яже кінці з кінцями.
— Кальницький полк розпущено, про що ми повідомляли короля Його Милість. Та, дяка Богові, у Речі Посполитій кожен шляхтич може мати стільки війська, скільки він зможе. Надвірні війська старости кам’янецького зійшлися з військами шляхтичів Богуна та Височана Семена — буває, чи мені не знати! Але на цьому-то й стоїть золота вольність шляхетська, в тому-то й рівність братерська! Коли я отак скаржився на вбивство сина мого укоханого, царство йому небесне, король Володислав що сказав? «Якщо у вас шаблі є, хто захищатися забороняє?»[191] Навіть у самому Кам’янці староста шляхтичу не суддя…
У голосі Богдана забринів біль, якого він не зміг приховати, попри всю свою витримку: Суботів укріпив сам Господь, а потім ще батько, небіжчик, додав: потрапити туди можливо було лише греблею, яка вся з хутора й прострілювалася. Був би він удома, нізащо б не відчинив браму, бо шляхтич старості не підлягає, а підстарості Чаплинському — й поготів. Почервоніли б ставки від їхньої крові, і навряд чи отой набрід, що зібрав Данило Чаплинський, витримав би під щільним вогнем на вузенький греблі! Та не було господаря вдома, а наймити першими стріляти в підстаросту не наважилися… І син загинув, син старший, а двом іншим неначе зламали щось — Тимофій знервований став, через дрібниці за шаблю хапається, Юрко навпаки, тихий занадто. Не дай Боже нікому побачити те, що вони бачили!
— Навіть у самому Кам’янці староста шляхтичу не суддя, а в чистому полі — вони й поготів рівні! Або не рівні — у кого шабля гостріша!
…Жодних звинувачень офіційно пред’явлено не було. Микола Потоцький, перший сенатор країни, не міг виступити проти золотої шляхетської вольності.
* * *Сніг падав і падав. Розумні люди перечекали би його десь, а найкраще — в корчмі, та треба їхати… Треба!
Рудольф уже трохи очуняв, кіньми правив. Кирин, лежачи, думав, та придумати нічого нового не міг.
Раптом Бригіта, що їхала верхи, повернулася до саней:
— Halt! — Та коли Бендікс виконав наказ, уже русинською мовою додала: — Ходь сюди, Бояне!
На узбіччі шляху бовваніла досить велика кам’яна брила. А що вітрець, хоча й слабкий, повівав із заходу, то зі сходу від валуна сніг залишився таким, яким був кілька годин тому, і на цьому снігові зберігся чіткий відбиток кінського копита.
Підкова здалася Киринові знайомою.
— На обох були підкови такі. І на коні, якого ти вбив, і на коні цієї…
— Маріори.
Маріорин мерин утік, злякавшись невідомого хижака, але потім Мустафа його упіймав і привласнив, як здобич.
Отже…
— Вони вдвох в одному сідлі їдуть. Подивись, який слід глибокий.
— Ja.
— Тобто їх було троє. А запасних коней не мали.
— Знаєш, я так гадаю, що їхня скарбниця у сумках була, і саме на її коні. А Мустафа її собі взяв.
Справді, Мустафа не дуже-то розводився, щó знайшов при сідлі впійманого коня, та чого б це він став грішми ділитися?
— Як гадаєш, коли їхали?
— Не більше години.
— Доженемо чи тут постоїмо?
Питаннячко було не з простих. Якщо невідомий, що подорожує з Маріорою, вправний вояка, то козаків — у їх нинішньому стані — може й здолати, хоча Бригіта вміє стріляти. Проте стріляти першими — доведи потім, що це були вбивці, а стріляти другими — може, й не буде такої можливості.
– Їдьмо, — прийняв рішення Кирин. — Повільно, бо стояти не можна.
* * *У наступній корчмі Маріори не виявилося, а розпитувати — побоялися: той, хто ставить питання, завжди привертає увагу — часто більшу, аніж той, про кого розпитують.
Ще через тиждень закінчилися місця, де говорили зрозумілою
