Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

На жаль, у жовтні таке неможливо. А монастирські мури тільки від татар і придатні.

— Вони за дві милі.

Семен Височан промовляє не те щоб пошепки, але вже за кілька кроків його не чути. З цим галичанином завжди так — перед боєм він такий — тихий…

— Кварцяних[183] корогов таки немає.

— Це добре.

Точніше, це буде добре після перемоги, але поки що надвірні війська Потоцького, Калиновського та інших панів якщо й поступаються регулярним, то не набагато. Слабке місце у ляхів — ті три чи чотири корогви, в яких зібралася місцева шляхта зі слугами.

Все-таки неправду співають: «Потоцький, Потоцький, розум у тебе жіноцький», — Дуня Богунова ніколи б не впіймалася на такий голий гачок. Ну, не зовсім голий, голова Богуна — спокуса велика, але не можна вірити чуткам про ворога, бо здебільшого всі чутки ворог сам і розпускає.

Коли стало ясно, що Богун не здає Вінницю… Не поспішай, Потоцький, це вже перша твоя помилка. Богун вивів свої війська з міста. І з містечок вивів. І з сіл. А що він у монастирі Богу молиться, то це нікого не обходить. Що? Ясновельможні пани бояться їхати до своїх маєтків, поки Богун так близько? Правильно бояться.

А Потоцький повірив! Повірив чуткам, що Богун засів у монастирі, бо дізнався про черговий зрив перемовин між Польщею та Швецією і сподівається на війну між ними. Воно було б непогано, проте Богун у військовій справі на інших не покладається.

Насправді, що потрібно козацтву? Передих потрібен, і тому не можна порушувати триклятого Білоцерківського договору, не можна давати ляхам зачіпки. А ще козацтву перемога потрібна, для підняття духу, хай невелика, але чиста перемога, хай хоч дві тисячі ляхів, але погромити їх так, щоб навіть найбільший на всю Польщу хвалько не міг видати цей бій за їхню перемогу. Але миру при цьому порушувати не можна! Що, гадаєте, неможливо? Зле знаєте Богуна із Височаном!

І ще повірив Потоцький, що частина козаків розбрелася — хто змирився та повернувся до рідного села, хто на Січ подався. Не без цього, не без цього…

Коли Потоцькому доповіли, що козаки під захистом табору рухаються Уманським шляхом і що їх трохи більше, аніж докладали шпеги, коронний гетьман тільки кивнув — слід було сподіватися. І того, і другого.

— З Богом, поспішайте! — Коронний гетьман свідомо не взяв кварцяних військ, яким так і не виплатили жолду.[184] Ще, чого доброго, бунтувати почнуть, конфедерацію[185] оголосять. Він узяв власні корогви, корогви Калиновського, попросив у інших магнатів, зібрав докупи всю шляхту, що скаржилася на Богуна. Вийшло трохи більше двох тисяч, з них чотириста піхотинців. Піхота, ясна річ, відстане — та це передбачено диспозицією.

— Усе, як я наказав!

Особисто гетьман не братиме участі в цій баталії. Це не його чину діло, та й не треба звинувачень у свідомому зриву перемир’я. Військá поведе його син — Петро, староста кам’янецький.

Микола Потоцький, попри вік та хворобу, сам скочив на коня. Ну, не без стремен, як личить молодому гусару, але борзо скочив. Закашлявся, обвів поглядом заклопотані обличчя, прикинув, хто щиро непокоїться за його, гетьмана, життя, а хто тільки вдає.

— Найкращі для мене ліки — це голова Богуна!

Колона кінноти рушила навперейми козакам.

Табір рухався, і тільки погляди, що кидали козаки на польську кінноту, показували, що вони помічають її.

«Удають, що вони з нами не воюють. Можливо, вони навіть гадають, що хтось розпочне з ними переговори?»

— Сам Петро Потоцький…

— Добре, що він, а не рябий собака.[186] Якби у ляхів було хоч трохи порядку в державі, той би вже був на місці Калиновського.

— А хто тоді на місці Потоцького?

— Староста яворівський.[187] Тільки їх двох я і боюся.

Для Височана думка про те, що Богун може когось боятися, була трохи дивною, проте з оцінкою противника він був, загалом, згоден.

— Поки він ні про що не здогадується. Інакше не так вишикував би військо.

Богун промовчав.

Петро Потоцький при всьому безсумнівному військовому досвіді ще не втямив, що на війні треба або бути командувачем — або не бути ним.

Микола Потоцький призначив сина Петра командувати каральною експедицією. Але майже до останньої години гетьман (батько, перший сенатор країни, вождь клану) розпоряджався сам, сам організовував розвідку (яка не знайшла інших, крім людей Богуна, козаків на багато миль довкола). Тепер Петро Потоцький мусив втілювати в життя чужий задум на підставі чужих відомостей. У його арсеналі залишився єдиний запобіжний засіб — пан Петро розіслав пікети — невеликі, аби себе не послабити.

Атакувати табір кавалерійською лавою здавалося повним безглуздям, спішитися — безглуздям ще більшим, бо тоді кількасот вояків довелося б залишити за коноводів.

Але Потоцькому здавалося, що він знає, як спростувати слова того француза,[188] який стверджував, що під захистом табору козаки відіб’ються і від удесятеро більшого польського війська.

Цим засобом він вважав маневр, до якого на Сході не вдавалися, та й на Заході