Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Кілька корогов вишикувалися у дві колони, узявши табір у лещата.

Щоправда, доля перших рядів обох колон була сумною.

— Бити по конях! — гаркнув Семен Височан (тепер він тихим не був!).

Сенс цієї команди полягав у тому, що кавалериста з-за шиї коня майже не видно, а легко поранений чоловік може продовжувати бій. Навпаки, поранений кінь майже завжди скидає вершника, а це — у кращому разі — перелом ключиці, що само по собі виводить бійця з ладу. Та колони, ясна річ, не зупинилися — і ті, хто випав із сідел, сконали під копитами наступних рядів. Проте ті загони, що прикривали бічні грані табору, не могли підтримувати безперервного вогню. Втративши приблизно по п’ятдесят людей кожна, колони наблизилися впритул, перший ряд випалив (хто з пістоля, хто з карабіна), затим половина звернула праворуч, друга ліворуч, наступний ряд теж випалив і теж повертав. Караколь — ось як називався цей тактичний прийом.

Щоправда, в житті все було не так красиво, як на папері, бо поранені коні, що скинули вершників, влаштовували страшний безлад. Проте частина козацьких коней, запряжених у вози, вийшла з ладу, у рухомому таборі утворилися розриви. Наступні ряди колон спробували увійти в ці ворота, проте в козаків виявився невеликий резерв, який складався з лучників, що посилали стріли градом (не один Петро Потоцький вважав, що застарілість зброї чи тактичного прийому не заважає його використати), а з возів полетіли порохові гранати. Їх бойова ефективність була невеликою, та вибухи лякали коней.

До всього кілька фальконетів ударили картеччю, і кам’янецький староста побачив, як його колони показують тил. Це не засмутило поляка, бо перше завдання було виконане — козацький табір змусили зупинитися. Тепер треба було лише зачекати, поки підійде піхота — хай усього кількасот вояків, але разом зі спішеними драгонами вони візьмуть табір. Шкода, що не взяли із собою гармат, проте такими розкислими дорогами їх провезти неймовірно важко, а легкі фальконети проти табору нічого не вдіють.

Але… Що це за… Зліва, обминаючи невеликий гайок, вилетів кіннотний загін — приблизно в триста п’ятдесят вершників. Це було досить дивно, бо козаки звичайно у кінному строю не атакували (за дев’ять років до того так само дивувалися московські воєводи та татарські мурзи[189]).

На чолі загону… Петро Потоцький перехрестився, але це не допомогло… На чолі загону летів Іван Богун, хоча ще кілька хвилин тому все польське військо бачило, як точнісінько такий самий полковник на точнісінько такому коні їхав попереду козацького обозу, а потім, не поспішаючи, сховався проміж возами. Якщо додати, що за гайком мала перебувати нехай невелика, але застава, — з неї ніхто не порятувався, жоден кінь не прибіг і не пролунало жодного пострілу, — то не слід дивуватися, що думка про витівки нечистої сили запала не в одну польську голову.

Для того щоб зрозуміти оце, слід пам’ятати дві парадоксальні речі: по-перше, найскладніше в кавалерійському бою — це навести лад після завершення атаки, коли частини перемішалися, коні та люди розгарячилися. Навіть найкращим військам на це був потрібен час. Друге — що мистецтво джигітовки та фехтування, яким так любили хизуватися кавалеристи усіх часів та народів (а надто коли на них дивляться дівочі очі), у реальному бою насправді мало чого й варте. Коли через півтораста років Наполеонові скажуть, що єгипетські мамелюки набагато краще володіють конем та шаблею, аніж французи, він відповість: «Два мамелюки легко порубають трьох французів, сто французів мають рівні шанси проти ста мамелюків, триста французів у більшості випадків переможуть триста мамелюків, тисяча французів завжди розіб’є півтори тисячі мамелюків».

У кавалерійському бою переможе той, чий бойовий порядок щільніший, чий загін розів’є більшу швидкість, та практично завжди перемагає той, хто вдарить із флангу. Зараз Богун зумів здобути всі три переваги — міцно збитий загін на повному галопі врізався у фланг юрби, на яку перетворилася колона після атаки. Врізався, виставивши списи, які при великій швидкості вершника відбити неможливо.

Одночасно з табору вискочили козацькі лучники (що були вже комонні) і засипали ляхів стрілами, поціляючи головно в офіцерів.

Перша колона перестала існувати за лічені хвилини. Загинули, ясна річ, не всі, але вцілілі чкурнули куди очі бачили, тобто їх теж можна було вважати втраченими. Знов-таки — водночас із усіма цими подіями козацька піхота вийшла з табору, та, наставивши списи, рушила на праву колону.

Брацлавський староста наказав сурмити відступ, щойно оговтався від несподіванки — віддамо йому належне, оговтався він швидко, — так що друга колона, втративши всього кількох людей від пострілів найкращих козацьких стрільців, опинилася на вершині пагорба, де знаходився їхній командир з резервом — драгонами.

Тепер кількісну перевагу — хай невелику — мали козаки, проте поляки зберігали перевагу тактичну — вони стояли на горі — та збройну — більшість кінноти була в панцирах. Петро Потоцький вирішив зачекати піхоту тут, на пагорбі, а тоді… Раптом він побачив, що козацька кіннота розібрала з возів запасні списи замість переламаних у сутичці, а піхота на руках підтягує вози ближче до пагорба. Навіщо? Чекати на відповідь довелося недовго. Хоча дрібнокаліберні фальконети Богуна не могли докинути картеч до вершини, проте ядром — невеликим, фактично великокаліберною кулею — поціляли. Крім того, в козаків виявилося кільканадцять гаківниць та з півтораста нарізних рушниць.

Натомість польські кавалеристи здебільшого були озброєні короткими карабінами, бандолетами, ба навіть просто пістолями, драгонія — однаковими голландськими гладкоствольними мушкетами. Отож козаки відкрили вогонь з майже безпечної для себе дистанції. Ясна річ, не кожна козацька куля влучала (і навіть не кожна п’ята), проте перед поляками відкрилася перспектива помирати, не платячи смертю за смерть.

— Сурмити відступ! — Бій було програно, треба рятувати тих, хто лишився живим.

Та це виявилося легше наказати, аніж зробити. Далася взнаки головна вада польського війська — слабка дисципліна. Поляки ще тільки зійшли з пагорба та почали шикуватися для маршу, коли козацька кіннота зухвало обігнала польську колону — козацькі коні, що не робили багатомильного переходу, були свіжішими, а самі козаки — легшими