Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

З цими словами татарин простягнув Боянові аркуш паперу, де трохи нижче якогось німецького тексту чимось іржаво-рудим, але при тому кириличними літерами було написано: «пельмиги[180] ис батуси в дудорге никема шайла ш тпайнжозе».

— А…

— Рука не його.

Те, що явний та таємний тексти написані одним почерком, Боян бачив і сам.

— Листок випав із книги про філозопське каміння. Якраз тоді, коли челебі фон Ертель їздив до старої пані Марії переповідати, як загинув онук її, завітав до нас один шляхтич смоленський, дуже хотів бачити пана Карла, неначе той був райською гурією, ночував у його кімнаті. Та не дочекався, а потім челебі від пані Марії прибув заклопотаний чимось і зразу подався до Крулевця.

«Не здогадався, де той заховав лист!»

— Челебі бував на Москві?

— Служив у них, та втік до нас.

Отакої! Боян аж поглядом уперся в очі татаринові: невже той вірить, що каже? Утім, він міг і не знати.

Московський уряд добром не відпускав іноземців, які завербувалися на його службу. Втекти? Га, легко сказати — у мирний час офіцерів-німців не посилають у прикордонні міста, а тікати з самої Москви… Це навіть для природного московита нелегко, бо не вільно царському підданцеві просто так кудись їхати — це в них називається «бездельно, мимо государева указа». У них застави на кожному кроці. Ішов лісами, харчувався грибами? Не кожен це зможе.

Ясно, хто такий Карл фон Ертель, ясно як Божий день…

І трохи ясніше стало, чого на нього полюють.

— Старий Мустафа бачив і те, що буває потім. Там, де починають писати молоком, там закінчують великою кров’ю, отож краще бути від таких людей так далеко, як я волів би бути далеко від шайтана та джинів.

Боян відкрив рота, щоб заперечити, і… закрив його. Мустафа був ким завгодно — тільки не дурнем. Він і сам усе чудово розумів, краще нікуди.

— Багато бачив і чув старий Мустафа… Час від часу він бачить та чує теж старого хлопа Петра, який завжди знає, якою буде зима, а яким літо — і ще жодного разу не помилився. Каже старий Петро — білі мухи, які прилетіли сьогодні, не розтануть аж до Благовіщення. Отож якщо ви зміняєте частину коней на санки, звісно, з приплатою…

А оце вихід!

Легко думати, коли їдеш, у санках лежачи… Важко думати цього разу…

Сани та коні до саней — верхових не запрягти — влетіли в чималу суму приплати, бо той, у кого їх купляли, розумів, що покупцям потрібно звідси завіятися…

Добре, хоч теплими речами розжилися ще у Чернігові — із самого початку ясно було, що доведеться повертатися у холодний час. Та все ’дно довелося ще ведмежу повсть купувати, і теж — недешево. Двох верхових коней також довелося залишити, без них же нікого нікуди не пошлеш…

Отож грошей залишалося мало — хоч на велику дорогу йди! Власне, по ній-то і їдемо…

А їхати ж іще далеко…

Боянові думки всякчас крутилися навколо шпигунського листа.

За час своїх поневірянь на московському прикордонні Драгон дізнався, що у лихих людей цієї держави (з яких і кормових драгун набирали) аж чотири потаємні мови.

Перша, найпростіша, — слова звичайні, але їхній зміст інший, причому інший не просто так, а був у новому змісті сенс певний. Ну, наприклад, «бобер» — багато одягнутий, але без зброї та охорони (хутро в бобра коштовне, а битися він не може). «Замочити» — вбити, бо «кінці», тобто трупи, найчастіше ховають у воду. Або «малина» — хата, де тобі без запитань дадуть притулок та дістануть усе, чого бажаєш (навіть східний гашиш) — тільки б тебе тут знали та мав би ти гроші. (Хоч як це дивно, розгадати таке переносне значення було більшості людей XVII ст. несила, бо 99 відсотків людності ніколи не займалися нічим, окрім своєї важкої праці, тому, зітнувшись із чимось незвичним, вони просто губилися, здебільшого навіть запам’ятати почуте не могли).

Друга та третя таємні мови називалися однаково — «тарабарською» — тут або слова вимовлялися задом наперед, наприклад «йытагоб дзеоп» — «багатий поїзд».[181] Або за кожним складом додавалося «да» чи «та»: «вда летасуда обдалатавада» — «в лесу облава». На перший погляд — дитячі забавки, проте, якщо ти та твій співбесідник насобачилися говорити швидко, то сторонній, не привчений, просто не встигне «перекладати». І нічого не зрозуміє.

Нарешті, остання та найскладніша — ОФЕНЯ. Це була справжня мова, хоча і штучна.

Кожному (!!!) слову російської мови, крім займенників і сполучників, та ще імен, що дають при хрещенні, відповідало офенське слово, зовсім на нього не схоже. Утім, змінювалися за родами, числами і таке інше ці слова так само, як і російські.[182]

Боян не сушив собі голову запитанням, хто та навіщо проробив отаку велетенську працю — знав, що відповіді все одно не знайде.

Кілька офенських слів ворожбит знав. Серед них «Батуся» — Москва та «дудорга» — крамниця.

Отож щось із Москви у якійсь там крамниці…

У якій — не розгадати. Що саме — тим більше.

Ну що ж, хай буде, що буде… Цікаво, що там робить Богун?

Місто Вінниця зовсім непридатне для оборони. Узимку Іван зайняв оборону в монастирі, створивши навколо нього три кільця валів зі снігу, облитого водою. Ляхи втратили половину війська, а здобули лише один вал.