Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц
Якого ще в біса Бояна?
Постривай… було щось…
— Сідай, Бо…
— Боярином на Січі прозвали. Усі інші імена — забудь. Драгон читав далі. «З полку піди, на Січ не повертайся, ховайся».
Це ще чого? І раптом Драгон зрозумів чого… Зрозумів, чому ті, хто стоять при владі, полюють на чаклунів, та так, що часом досить простого доносу, навіть без доказів, щоби згубити людину.
Колись давно, ще до народження Ісуса, якийсь Дамокл почав заздрити царю Діонісію — добре, мовляв, царем бути! Цар посадив дурня на свій трон і вимовив, посміхаючись гіркою посмішкою: «А тепер поглянь угору!» Той підвів очі — і побачив меча. Підвішеного на тонесенькій нитці…
«Ось чому царі-королі та владики церковні полюють на чаклунів, ось чому воліють краще сто безневинних стратити, ніж самим безславно загинути. Бояться. Проти меча та отрути відомо, як берегтися, все-таки більшість монархів помирає своєю смертю. А чари? Страшно. Навіть якщо ворожбит свій — сьогодні свій, а завтра посварилися. Вони нас з переляку усіх знищать».
Драгон уперше подумав «нас».
Неначе за чиєюсь підказкою, він перевернув шпагу і продовжив розбирати кириличне мереживо літер.
«Концеж[45] збережи — це доказ для наших, що тепер ти Боян. Слово „Драгон“ означає смок[46]».
«Ну, полковнику, ну, сучий потрох — ти хоча б пояснив, чому тепер я Боян. І що це таке — бути Бояном?!»
Киринові, який навіть подумки не звав себе Мироном, ховатися було не в новину.
Але у роздертій війною країні ховатися — не за шпига приймуть, то за розбійника.
Козак звівся на ноги, і гірка посмішка скривила його вуста, поки він шепотів:
— Обре, сховайся добре!
Розділ IIСпляча красуня та інші жінки
Квітень 1651 року
Якби мистецтво бачити не було втрачене 2321880-го JD,[47] або, як ще кажуть, 2321880 числа ери Скаліґера… А треба ж знати, що Жорж Скаліґер[48] (широко відомий у не таких уже й вузьких колах, бо за його підручниками навчалися студіози від Саламанки до Києва та від Падуї до Стокгольма) у 1583 р. запропонував систему, яку назвав «юліанським періодом» і за якою дні рахувалися підряд від створення світу, яке, на думку Скаліґера, відбулося 1 січня 4713 p. ante Deum.[49] Система ця виявилася дуже зручною для астрономії, історичної хронології та, звісно, для магії.
Так-от, якби мистецтво бачити не було того фатального дня втрачене… Власне, слово «втрачене» не є точним: чаклуни, як і раніше, могли бачити — хто у дзеркалі, хто у кристалі, більшість — просто у воді — події минулого, сучасного і майбутнього, проте… Проте тільки не ті, які замовляли, отож приказка «наче в воду дивився» перестала бути правдивою. Причиною (невідомою магам) стала раптова зміна швидкості обертання Землі[50] на 0,0032s, внаслідок чого усі «приціли» полетіли шкереберть. Виправити становище міг би лише геній, який би інтуїтивно зробив потрібні поправки, але такого не знаходилося.
Так-от, якби не ця прикра обставина і якби десь наприкінці квітня 1651 р. хтось забажав побачити голову однієї з найвідоміших структур магів…
Чарівники, як відомо, поділяються — тільки не вірте оповіданням про магів чорних та білих — просто подібно до того, як у кавалерії існують гусари, кірасири, улани, райтари, — так і у магів є різні… типи, школи, сорти — можна сказати по-всякому, а самі маги просто не придумали загального терміна, а казали: «він із боянових», або «цей із мартелових», «із хельгових» або ще якось…
Так-от, якби хтось із колег міг подивитися на нового голову одного з найславетніших напрямків, на нового Бояна, то він не знав би, плакати чи сміятися.
Степами, пробираючись, неначе зацькований вовк, рухався козак, років тридцяти (насправді, йому було на п’ять років менше, але ковтнув Кирин Драгон чимало лиха).
Хлопець тільки торкнувся магічного світу, як його вчитель загинув, і через кілька днів Кирин Драгон, він же, віднедавна, Боян, зрозумів головне — чому всі сильні світу сього, як духовні, так і світські, полюють на чаклунів, як на скажених собак: вони бояться! Бояться замаху на своє життя, замаху за допомогою магії.
Через чергове «полювання на відьом» обірвався зв’язок Драгона з єдиним відомим йому ворожбитом — полковником Богуном (власне, у магічних справах — на відміну від тактики та стратегії — Богун тягнув хіба що на підмайстра — і не належав до якогось певного напрямку: трохи набрався в боянових та хельгових, але саме трохи).
Ситуація ж, через яку Богун звелів Киринові десь причаїтися, була така: Тимофій Хмельницький якось дізнався, що мачуха ходить до ворожбитів. Гетьманич і раніше був певен, що вона батька приворожила (і, якщо міряти стандартами XVII ст., розмірковував дуже логічно, бо нещасна жінка, коли Богдан нею зацікавився, була вже немолодою та бідною, Хмельницький же був одним з найзаможніших чоловіків в усьому повіті, до того ж — улюбленець короля, отже, чотири з кожних п’яти купців вважали б його гідною партією для своєї п’ятнадцятирічної доньки — і не поскупилися б на посаг. Як це, власне, й було