Обре, сховайся добре! - Костянтин Артемович Когтянц

Кирин відніс тіла своїх друзів у сани — хай буде, що буде, але він довезе їх до церкви. Вони ляжуть в освячену землю. І служби будуть.

До саней він прив’язав усіх коней, та ще й господарську корову — ну не залишати ж на поталу вовкам! — і рушив.

Від’їхавши приблизно три чверті милі,[40] він озирнувся — і побачив над лісом, там, де був хутір, стовп диму.

Драгон присів на ґанку, що вцілів якимось дивом, хоча від хати нічого не залишилося. Утім, як від більшості хат у Вінниці.

Він остаточно переконався в тому, про що і раніше здогадувався: без слова чи знаку якогось його й близько до Богуна не підпустять.

Два тижні тому слід привів його до Красного, але не до брами, а до фортечного рову, де він перекривався іншими.

Складалося враження, що песиголовці зустрілися з кимсь у рові, але… Але їх самих хтось вистежував. «Інші кінокефали, чи що?»

Ніхто не зупинив козака, ніхто ні про що не запитував — більшість чоловіків загинула, жінки вже виплакали всі сльози і намагалися дати лад господарству.

По десять родин юрмилися у кожній уцілілій хаті.

Здається, в містечку була якась влада, принаймні, на руїнах замку стояли два вартові. Та ніхто нічим не цікавився.

Кирин продав зайвих коней та корову — продав за п’яту частину ціни, аби тільки не посіяти між удів заздрощів подарунком: чому їй подарував, а мені — ні?

Корова так і залишиться, а коней бойових міщанки перепродадуть — хоч трохи зароблять.

З тілами мертвих друзів Драгон під’їхав до вірменської церкви — єдиної, що вціліла, бо була кам’яна. Він уже знав, що жодного православного попа не залишилося серед живих — їх порубали шаблями в замку, де вони читали над Нечаєвим тілом.

Відчуття небезпеки з’явилося — і згасло. Більш того, Драгона охопила якась утома…

Це дуже нагадувало те, що він бачив сам усього кілька днів тому.

За храмову огорожу Драгон ступив, тримаючи шапку в руках.

— Гадав, що я тебе не впізнаю?

Так ось він який, ворожбит, що згубив козаків (Драгон раптом зрозумів, чому Боярин казав про трьох: один виготовив та послав Нечаю смертельну річ, другий приспав вартових на заставі, а цей спочатку зробив так, що вартові біля брами прийняли ляхів за козаків, потім — підкинув обложеним ідею тікати. Та й згубний дарунок полковнику передав він — Кирин не знав, як зрозумів це, але був упевнений).

Мабуть, торговець. Ще не старий, але в літах.

У руках — бердиш шведського зразка.[41]

— Можеш, — ворожбит не приховував глуму, — пальнути в мене з пістоля, який ховаєш у шапці. Мене куля не бере! І шріт також!

Останнє речення пролунало якось поквапом — неначе… неначе він сам себе переконував!

– Ґудзик там! — змусив себе посміхнутися Кирин. — Ґудзик! — І натиснув спуск.

Кров відійшла від обличчя мага ще до того, як куля влучила в груди.

Куля. Зброю інколи ладнували металевими ґудзиками, дехто (Драгон також) спеціально купував такі, щоб підійшли до його рушниці, якщо кулі скінчаться, але тепер у пістолі була звичайна куля.

«Отже, чари — це не якісь там закляття, що їх можна завчити — і вони діятимуть. Це твоя сила. Я злякав його — і він пропустив кулю, як зляканий боєць пропускає удар».

Подумки Драгон картав себе останніми словами: міг би і здогадатися, що ворожбит зуміє роздивитися, хто приїхав, — не так уже й багато тепер людей потрапляє до Красного.

Утім, було ясно: сам-один він би просто не зміг узяти чародія живим; добре, що хоч сам йому не попався! А навіть якби поталанило якимось побитом узяти, розв’язати язика — то як перевіриш, бреше чи правду каже?

Спроба простежити другу групу песиголовців завершилася нічим: їхній слід повернув до такої хащі, що соватися туди самому було б просто-напросто самогубством.

Отож козак рушив на схід, оминаючи вже обложену ляхами Вінницю, і зрештою приєднався до полковника Глуха, що вів кілька тисяч козаків Богунові на допомогу.

Те, що відчував Кирин, годі було передати словами.

Він щойно торкнувся чогось… чогось значного, чогось такого, що вабило, притягувало до себе; все пропало, залишалася одна стежка — до Богуна.

А казав же Боярин, що полковник сам мало знає.

— Тебе, хлопче, не Кирином охрестили?

Драгон кивнув, хоча хрестили його Мироном. Просто першого ж року своїх поневірянь на московському кордоні він побратався з одним донським козаком.[42]

— А як звали того, чия оце штука? Козак — один з тих, що колись везли їх до Вінниці, — тримав у руці шпагу…

— Боярином на Січі прозвали, — дослівно повторив Кирин слова небіжчика. І додав: — Царство йому небесне.

— Полковник уже знає.

З виду козарлюги було ясно: Богунове всевидіння не дивує його анітрохи.

— Наказав віддати тобі, сказав, щоб був дуже уважним і забув до нього дорогу.

Дуже уважним… Драгон витяг шпагу з піхов.

Із середини металу, наче спливаючи з-під води, почали проступати літери. Цього разу — наші. Драгон знав, що коли йому хтось зазирне через плече, то нічого не побачить.

«Капуста[43]