Пандем - Марина та Сергій Дяченко

Години через дві хлопець нарешті заснув — з нормальним пульсом, з нарешті порожевілим — від алкоголю — лицем.

По дорозі від дому до ратуші зустрічні — а їх було багато, видно, новина поширилася — поглядали на Кіма з подивом і з острахом.

Басистий знову привів гостя у свій кабінет. Зі звірячим виразом обличчя вийняв з шафки велику пляшку з довгими стеблами звіробою в прозорій рідині кольору неміцного чаю:

— Ну…

Випили мовчки.

— Він тобі син? — запитав Кім.

— Ага.

— Скільки йому?

— П’ятнадцять.

— Молодець…

— Знаю, — сказав Басистий, і в одному слові почулося таке вихваляння й така гордість, що рідко який хвалько втисне їх навіть у довгу тираду.

Випили по другій. Закусили якимись сухариками впереміш з в’ялими, неакуратними на вигляд, але дуже смачними огірками.

— Чому? — запитав нарешті Кім.

Басистий, не чекаючи Кіма, випив третю. Поморщився:

— Зрозумієш?

— Спробую.

Басистий обережно поставив на стіл порожню чарку. Простяг до Кіма руки долонями вгору:

— Бачиш?

Руки були як дерево. Застарілі мозолі вкривали їх суцільною кіркою.

— Не аргумент, — сказав Кім.

— Зусилля, — пояснив Басистий. — Людина — це зусилля… Життя. Найбільше зусилля, на яке людина здатна, — це і є ціна їй, людині. Не обов’язково при цьому яму копати… Чи там жінці родити не обов’язково… Ти мене зрозумієш.

— Взагалі будь-яке зусилля? — запитав Кім.

— Так, — Басистий знову налив собі й гостеві. — Можна на тебе ще продукт переводити? Чи тобі Пандем у шлунку все на воду перетворить, починаючи з третьої?

— Не перетворить, — сказав Кім. — Він нічого не перетворює на воду, в нього інші механізми… Поїхали?

І вони випили.

— Навіщо гарувати, якщо є Пандем? — утомлено спитав Басистий.

— Тобто навіщо надриватися на жнивах, якщо синтезатор робить хліб з простеньких реактивів за п’ять хвилин?

Басистий похитав головою: блиснула кругла лисина в густій сивуватій чуприні:

— Нє-е… У цю дитячу пастку мене не лови. Раніше, мовляв, люди кіньми орали, та хіба комбайн знецінив їхню працю… Оптимальний шлях, вивільнення енергії для інших цілей і все таке — це правильно, Кіме. Я зовсім інше зусилля маю на увазі…

Він підвівся. Пройшовся туди-сюди по кімнаті. Клацнув пальцями — на стіні навпроти вікон засвітився великий, від підлоги до стелі, монітор.

— «Дюйм», — промурмотав Басистий собі під ніс. — Двадцять шоста.

На екрані виник раптом — і продовжився з середини — старий-престарий фільм. Не тільки не об’ємний, а навіть і чорно-білий. Відреставрований, та все одно бляклий порівняно з останніми реал-композиціями.

— Звук! — сказав Басистий, і звук пропав. — Зусилля, — продовжив Басистий. — Через «не можу»… Як в армії. Як на тих же жнивах. Як сьогодні Дмитро… Навіщо людині «бути вище за себе», зрештою, навіщо жертвувати собою, якщо Пандем і так усім допоможе?

— У людини, — сказав Кім, — є багато інших можливостей «бути вище за себе». Людина може вчитися. Людина може вдосконалюватися. Займатися спортом, урешті-решт…

«Летіти в космос», — хотів було додати, але не додав. Недоречно згадав про Віталька.

— Іграшки, — Басистий невесело всміхнувся. — Дитячий світ. Роби що завгодно, але знай, що Пандем усе одно тобі допоможе…

Він же тебе любить. Він тебе витягне в чорта з пащі, якщо ти туди з цікавості полізеш. Що, мамка не допоможе дитяткові, якщо в дитятка лихо? А скільки років дитяткові — значення не має. Коли я служив, у нас одному хлопцеві матуся полуницю в цукрі тягала, передавала якісь пиріжки, мармеладки…

— Хай краще дитятко впаде в прірву й здохне на дні?

— Сам! — Басистий ударив кулаком по стільниці, й обидва монітори підскочили. — Не падай у прірву, голубчику. Думай сам… Ні, це все іграшки, «Пандемові пристрасті». Той-таки червоний шар… Іграшки та лицемірство: я крута, я боксерша… я егоїстка… я анархістка… а як лихо, то Пандем поможе. Він завжди помагає. Він добрий.

— Дочка? — подумавши, спитав Кім.

— Дочка, — буркнув Басистий, з ненавистю дивлячись на порожню чарку. — А ти… Ти начебто мужик. Я вже подумав було, що ти теж відмовник… Жоден пандемний так би не…

І замовк.

— А те, як ти живеш, — не іграшки? — запитав Кім. — Поля ці… пшениця… Городи… Корови ходять… Синтезаторами ви не користуєтесь, а мережею — чом би й ні?

— Мережу люди раніше придумали, — відповів Басистий. — До Пандема.

— А синтезатори склали теж люди… з подачі Пандема… А якби й марсіани підкинули — що, не користуватися? Гидувати? Нехай народ з голоду мре?

— У мене ніхто не мре, — сказав Басистий. — Звук!

І, повернувшись до Кіма спиною, став дивитися фільм.

Хвилини через дві Кім упізнав стрічку. Це був «Останній дюйм» з його дитинства.

…Динаміка щільності населення в Тихому океані, оперна постановка за участю одразу дванадцяти зірок, кліматичний купол на Північній платформі…

На порозі кімнати стояв Мишко. Лера відвернулася від екрана:

— Що, котику?

— Я ще не вечеряв. Ма, я взагалі-то тебе чекав…

— То чого ж ти мовчиш? Я теж іще не вечеряла, давай…

Її син був чимось пригнічений. Лера визначила це якщо не з першого погляду, то з другого — точно.

Собі вона взяла коктейль з алкоголем, Мишкові —