Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Це де? — запитав Кім.

Обидві якийсь час розглядали його, ніби він заговорив по-китайському або невдало пожартував. Нарешті молодша махнула рукою вздовж вулиці:

— Туди.

І Кім пішов.

Вулиця вивела його на майдан — очевидно, село будувалося за старим традиційним зразком. Найбільший будинок на майдані був чотириповерховий, з круглою вежкою та діючим цифровим годинником; Кім ступив на майдан рівно о п’ятнадцятій чотирнадцять.

Двері в ратушу були замкнені на кодовий замок. Кімові знову згадалося: такі або схожі замки охороняли двері багатоповерхівки в рік Пандемового пришестя…

Він подзвонив.

— Кого вам треба? — спитали з динаміка.

— Сергія Басистого.

— Хто ви?

— Кім Каманський. Можете подивитися в мережі.

Запало хвилинне мовчання. Може, мешканець ратуші прислухався до Кімової поради. А може, просто міркував.

Замок голосно клацнув, і двері відімкнулися.

— Другий поверх направо, — сказав динамік.

Усередині було вогко й пахло льохом. Кім піднявся на другий поверх по кам’яних, нічим не вкритих сходах; у великій кімнаті з трьома вузькими вікнами сидів опасистий великий чоловік з гострими, мов іскорки на лезі, чорними очима.

— Добрий день, — сказав Кім.

— Добрий, — підтвердив хазяїн. — Від Пандема?

— Я науковець, — сказав Кім. — Біолог. Трошки — психолог… ви робили на мене запит?

Хазяїн підчепив мізинцем плаский монітор, що лежав на столі. Повернув так, щоб Кімові було видно. З монітора дивився сам Кім — фотографія, здається, позавчорашня. Унизу темнів, наче пооране поле, пояснювальний текст; Кім устиг побачити свою дату народження.

— Дуже добре, — сказав він, перехоплюючи гострий погляд Басистого. — Ви, зрозуміло, можете мене відіслати під три чорти ще раніше, ніж я скажу «А»… До речі, як ви зустрічаєте людей, які заявляють, що хочуть до вас приєднатися?

Басистий усміхнувся:

— Ви схожі на древнього журналіста… Задаєте питання, перш ніж співрозмовник погодиться відповідати.

— Я ніколи не був журналістом. Моя перша професія — лікар.

— Хірург? — швидко спитав Басистий.

— Ви ж прочитали, — Кім кивнув на монітор.

— Ч-чорт, — сказав Басистий крізь зуби. — Ану геть звідси. Швидко-швидко, за поле і щоб духу тут вашого…

— Чому?

Басистий устав:

— Ти не чув? Погано розчув, що я сказав?

Кім не рушив з місця:

— А ви говоріть зі мною ввічливіше. Врахуйте, мене дуже важко викинути за двері. Хоч ви й хазяїн, а мене ніхто не кликав — погрожувати не треба. Я можу неадекватно зреагувати.

Басистий розглядав його з незрозумілим виразом. Ніби на Кімові був комбінезон для полярних робіт і пляжна панамка, і його співрозмовник намагався зрозуміти, що саме в гостевій зовнішності «не так».

— Ти пандемний? — запитав він нарешті.

— Так, — сказав Кім.

— Ти прийшов сюди за дорученням?..

— Ні. Мені треба зрозуміти одну річ… Чи багато речей. Але одну — дуже важливу.

— Це він звелів тобі прийти, — сказав Басистий. — Мій Дмитро вчора ногу зламав… і наша ідіотка баба Мела не може правильно загіпсувати. М-матері його…

— Нічого він мені не велів, — сказав Кім. — Але якщо ваш Дмитро страждає через вашу гордість — ви егоїстична худоба та й годі.

Басистий не відреагував на «худобу». Навпаки, заспокоївся, навіть знітився. Знову сів за стіл, переклав з місця на місце два монітори: плаский і «лінзу».

— Ти не зрозумієш… ти не зрозумієш. По-твоєму, комфорт — важливіший. Щоб, боронь Боже, не подряпатися. Щоб усі жили в мирі. І якщо ніжку зламав — одразу всі принципи потоптав і побіг до Пандема… Він, здається, вчинив хитріше. Привів тебе до нас, а ти й не здогадався.

Кім на секунду замислився. Швидко — майже автоматично — простежив у зворотному порядку весь ланцюжок своїх рішень за минулі три дні.

— Коли він ногу зламав?

— Учора, кажу.

— Відпадає, — сказав Кім, намагаючись приховати полегшення. — Я ще позавчора скачав карту й обрахував дорогу до вас… Та й Пандем не стане водити мене, як ляльку. Це все ваші апокаліптичні фантазії.

— Ну, раз не привів, то й добре, — погодився Басистий, дивлячись в одне з віконець, брудне, з клаптиками павутини. — Та й забув ти своє хірургічне вміння. Двадцять п’ять років без практики — усе, зливай воду…

— Перестань базікати, — сказав Кім роздратовано. — Показуй, що там з твоїм Дмитром.

Дмитрові на вигляд можна було дати років шістнадцять. Лице його було кольору слонової кістки, а на лобі сотнею шпилькових головочок лежав піт.

— У вас є анальгетики? Хоч що-небудь?

— Горілка.

— Ідіоти. Ч-чорт… Я покличу Пандема.

— Уб’ю, — пошепки сказав лежачий Дмитро.

— А як мені правити? Як? Як у тринадцятому столітті — без наркозу?

— Є ще зіллячко, — сказала баба Мела, якій було років вісімдесят і яку насправді звали Мелані Сміт.

— Зіллячко, — повторив Кім. Подумав і вилаявся — як колись в операційній; одразу стало легше. Й одразу стало ясно, що відбудеться в найближчі півгодини.

— Двох здорових мужиків. Спирту. Бинтів. Гіпс готуйте. І заберіть всіх бабів звідси. Узагалі, всі зайві — вийдіть…

Басистий стояв у кутку. Кімові ніколи було аналізувати, як саме хазяїн на нього дивиться і що в нього на думці.