Пандем - Марина та Сергій Дяченко

І всі ці питання зависли б у повітрі; Кім відповів би… Неважливо, що він би відповів. Бо розмови все одно не буде — буде мовчання під моторошним місяцем, і кожен з них проживе весь цей діалог знову й знову — у собі, всередині себе, не розтискаючи губ…

— Хотів би я колись збагнути ваші стосунки з Пандемом, — пробурмотів Віталій. — Якийсь час мені здавалося, що ти — найближча йому людина на землі…

— А тепер тобі що здається?

— Тепер? Нічого… Чого ти не попросиш у Пандема поради, як допомогти мамі? Чого ти його не вислухаєш… про експедицію? І взагалі — що між вами відбувається?

Кім мовчав.

— Ти перестав йому вірити? — знову спитав Віталій.

— До чого тут віра, коли йдеться про Пандема?

Син знизав плечима. Кім упізнав власний звичний жест.

Світ навколо маленької церкви з синьою банею змінився за п’ятнадцять років.

На місці колишнього будівництва тепер погойдувався сосновий ліс, і кожне дерево — здорове, сите — здавалося щоглою під зеленим вітрилом. Унизу, під лісом, була автоматична фабрика, і велика транспортна розв’язка, і вузол комунікацій; згори літали дятли, звивалися по стовбурах білки, й паслась (у траві, а не в кронах) невелика череда диких корів.

Уздовж церковної огорожі, як і раніше, росли вишні. На місці постарілих і зрубаних стояли тепер молоденькі, зворушливо-беззахисні порівняно зі старими, цинічними, бувалими кострубатими стовбурами. Був кінець літа, і вишні стояли, високо піднявши легкі, вільні від ягід гілки.

— …Я говорив про це буквально вчора з однією людиною, — непоспіхом розповідав отець Георгій. — «Великими стражданнями належить вам увійти в Царство Боже»… Вона з цим до мене й прийшла. Річ аж ніяк не в тому, що так написано в Біблії. Річ у тому, що ці рядки віддзеркалюють реалії духовного росту, «підручником» якого і є Біблія… Він, мій учорашній співрозмовник, казав: я не знаю нікого, хто виріс поза стражданнями. Він казав: я сам росту стражданнями. На його погляд, страждання — це невід’ємний атрибут якісного стрибка в розвитку людини. З «плато» поточного рівня людина повинна піднятися на «пік» наступного. Саме страждання й підносять її на цей пік… Ніякого богослов’я, суцільна діалектика…

Вони йшли по церковному садку — уздовж огорожі. За п’ятнадцять років отець Георгій мало змінився; перестав носити окуляри без діоптрій та ще відпустив трохи довшу бороду. Оце, власне, й усе; невже і я змінився так само мало, думав Кім. Здається, півжиття прожив, здається, став розумніший… Чи дурніший?

— …Розвиток — він стрибкоподібний, не плавний. Простим нагромадженням досвіду та його осмисленням не піднімешся над собою. Потрібен каталізатор, фермент, який дасть необхідний ріст якості над простим кількісним нагромадженням. І страждання — це і є цей каталізатор… От і виходить, що не можна звільняти людей від страждань. Це регрес…

— Я працював в онкологічній клініці, — сказав Кім. — Страждання огидне.

— Розумію…

— Огидне. І здатне вивести як нагору, так і… у прірву…

Його співрозмовник зітхнув:

— Кіме… У вас же не просять вашого сина в жертву.

— А я не жалітися приїхав… Отче Георгію, усе, що досі зробив Пандем, — добре для людства… Ви не згодні?

Священик мовчав.

— Ми звикли до нього, але не зрозуміли його, — знову сказав Кім. — Він породжений людством? Проте груповий портрет того людства, яке я знав, має інший вигляд… Що послужило поштовхом? Крізь які фільтри проходила інформація? Якщо Пандем — проекція людства, то — на що?

— Мені здається, — сказав отець Георгій, — що ви, Кіме, починаєте сумніватися в тому, що Пандем — добро, коли ваші власні інтереси стають для вас важливіші за Пандемові.

Запала тиша. Кім дивився на бежевого кроля, який щось шукав у траві під огорожею.

— Отче Георгію… Пандем має душу?

Священик мовчав.

— Якщо він здатний страждати, а ми тепер позбавлені страждань… Чи означає це, що він перебуває на шляху духовного росту, а ми ні? Що він більше людина, ніж кожен з нас?

Кріль під огорожею раптом завмер, прислухаючись, стрибнув — і зник. Гойднулися високі стебла.

— Ех, Кіме, — отець Георгій похитав головою. — Говорячи про світ без страждань, той мій співрозмовник дуже помилявся… Страждань немає? А що, по-вашому, зараз з вами відбувається?

Автострада обривалася тут, наче відрізана лазерним променем. Далі тяглася бетонована дорога; Кім давно вже не бачив бетонок, але ця була гарна, без тріщин, без вибоїв. На невидимому кордоні, праворуч від дороги, стояв стародавній дорожній знак — круглий, на зразок «Проїзд заборонено». «Мобілі залишайте тут», — було написано червоним на білій блясі.

На парковці стояв тільки один, удвоє менший за Кімів, тримісний «Подорожній». Кім узяв з багажника сумку й рушив по бетонці; відчуття було таке, ніби він повернувся в дитинство. Праворуч і ліворуч були поля, від яких він давно відвик, а під ногами дорожнє покриття, одночасно й надійне, й архаїчне, і жахливо незручне після звичних біокилимків. Скільки років вони отак живуть? Чотири, п’ять? Облаштувалися серйозно…

Село було новеньке. Будинки — переважно цегляні, рідко — дерев’яні, фарбовані. Над кожним дахом — димар та універсальна антена. Принаймні від інформації вони не відмовляються, подумав Кім.

Перші йому зустрілися дві жінки на велосипедах. Перезирнулися:

— Егей! Ви когось шукаєте?

— Басистого, — відповів Кім.

— Він у себе, — сказала молодша,