Пандем - Марина та Сергій Дяченко

«Я скажу. Але мене вони знають заледве годину, а тебе все-таки трохи довше…»

— Якби не ти, — Олександра гмикнула, — я б думала, що клепки повилітали. Я й досі не впевнена: можливо…

І замовкла, прислухаючись до голосу всередині.

— Мені здається, що з нас усіх Кім — останній, хто збожеволіє, — тихо сказала Лерка. — Саме тому цей… Пандем почав з нього.

— Не розумію, чого ви всі такі зашугані, — сказав Шурко. — Перелякані… Так, я завтра в школу не піду, завтра в мене адаптаційний день…

— Який день? — обернулася до нього Олександра.

— Адаптаційний! — Шурко сяяв. — Я піду в ліс, Пандем мені розкаже… Потім я помалюю… Потім порозв’язую задачки… Чого ви всі боїтеся?

— Олександре, — повільно сказала Олександра. — Поки що я вирішую, який день у тебе адаптаційний, а який навчальний… І що ти робитимеш… У тебе є, по-перше, мати, і тільки по-друге…

— Батько в нього теж є, — похмуро відгукнувся Сашко. — І припиніть істерику, ви всі. Це колективне потьмарення свідомості… Пам’ятаєте двадцять дев’яте лютого? Тоді було так само, та скоро минуло. Я думаю…

Він замовк, слухаючи Пандема.

— Добре, — сказав Шурко невідомо кому, та навряд чи матері. — Ну добре.

Олександра мовчки встала й вийшла — вибралася — на кухню. За нею пішов Сашко — пройшовся, за Кімовим прикладом, по дивану вздовж стіни, взяв слухавку, набрав три короткі цифри.

— Сашко, ти пожежників викликаєш?

— «Швидку», — повідомив Сашко крізь зуби. — Ч-чорт… У тебе що, телефон… Ти що його спеціально відрубав?!

— Це в тебе істерика, Сашуню, — цілком Олександриним голосом сказала Лерка. — Візьми мобілку й подзвони у «швидку»… Якщо хочеш.

Сашко знову лайнувся і витяг телефон з внутрішньої кишені. Набрав «один-нуль-два», довго слухав відповідь, сердито скинув дзвінок:

— Змовилися всі?! Ч-чорт…

І вийшов у коридорчик, і звідти почулися поперемінно його напружені питання — і неголосні відповіді Олександри.

Ярина сиділа, напівзаплющивши очі, поклавши руки на живіт. Усміхалась, але не так, як Лерка; Яринина усмішка була спокійна, умиротворена, щаслива.

— Яринко?

— Усе нормально, мені добре…

Дарина стояла в кутку, впершись лобом у стіну, й швидко бурмотіла собі під носа:

— Добре, добре, так, аякже… Авжеж… Так, авжеж…

Костя сидів там, де й сидів, дивився в порожню тарілку, недовірливо супився, чесав брову, робив гримаси й жив таким багатим внутрішнім життям, що якби ця картинка потрапила на екран, то Костя б прославився як неперевершений комічний актор. На лихо, всі в кімнаті були такі заклопотані собою, що мовчазна Костикова реприза пропадала марно.

Мама й тато сиділи пліч-о-пліч, іноді мовчки перезирались, іноді невпевнено всміхалися; тато схопився було за голову, але засоромився й руки опустив. Мама облизувала губи, коли-не-коли мацала шию й потилицю, лікті, коліна, кісточки, живіт. Потім сказала раптом тихо-тихо:

— Кімчику… поміряй мені тиск.

Манжета лежала в шухляді комода за татовою спиною. Тато (хоч ніяк не міг про це знати) без усякого прохання повернувся на стільці й насилу вийняв коробочку з вимірювальним причандаллям:

— Я сам…

— Сто двадцять на вісімдесят, — сказав Кім.

Хвилину всі слухали шипіння повітря, яке нагніталося в манжету. Писк автоматичного манометра, потім знову писк; мама недовірливо дивилася на шкалу.

— Сто двадцять на вісімдесят, — сказав тато, — Пульс шістдесят п’ять.

— Що, тепер завжди так буде? — недовірливо запитала мама.

— Кіме! — Костя несподівано встав. — Візьми яку-небудь книжку з полиці, будь-яку… Ні, не ту! Ту, що правіше! Читай сторінку вісімдесят другу згори…

— «…от я й запитаю зараз у нього, за скільки він подарував…» — почав читати Кім.

— Стоп! — закричав Костя, і керамічний клоун на люстрі гойднувся від його крику. — Ти наче… Це не може бути галюцинація!

— Може, — холодно повідомив Сашко, знову виникаючи в дверях. — Кіме, навіщо ти нас запросив?

Тісна кімната здавалася ще тіснішою через те, що всі хотіли кудись іти й щось міняти. Увімкнули телевізор. Там ішов якийсь фільм, і ще фільм, і спортивна програма, і мультик, і реклама — все як завжди.

— Я піду погуляю, — сказав Шурко, дивлячись у вікно. — Там пацани з мотоциклом! Зі справжнім!

— Ну то й що? — гмикнула Олександра.

— Вони мені… — Шурко вже був у коридорчику, — вони мені дадуть покататися, бо в них теж Пандем.

— Що?!

— Хто тобі дозволяв… — Сашко підвищив було голос, але якось одразу осікся. Поморщився. Знизав плечима:

— Ну то йди…

Задзвонив телефон. Ближче за всіх до нього виявилася Лерка.

— Алло? Так, це я… Чекай, як ти дізналася, що я тут? Це братова квартира…

Мовчання.

— Так, — сказала Дерка ледве чутно. — Так, і в нас теж… Так, аякже. Ну, бувай.

Ярина тихо розсміялася.

— Тобі не страшно? — спитала бліда Дарина.

Ярина всміхалася, й незрозуміло було, до чого вона прислухається — до голосу в голові чи до руху в животі.

Олександра дивилась у вікно. Кім не міг зрозуміти, що означає дивний вираз на її лиці.

— Катається? — спитала мама.

— Гасає, — сказала Олександра. — Тим пацанам років по дванадцять… І вони йому одразу дали мотоцикл, — вона відвернулася від вікна. — Агов, Пандеме… Він хоч не впаде?

Беззвучне миготіння кадрів на екрані невимкненого телевізора змінилось яскравим спалахом — усі здригнулися й повернули голови; там, де щойно рекламували жуйку, було тепер обличчя молодика років двадцяти.

— Не впаде, — сказала