Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— То що ж сталося з тим ведучим погоди? — знову заговорила Ярина, і голос її звучав жалібно.

— Тату, — покликала Лерка. — Ти про що… Послухай, ма…

У цю мить хвиля перетворень, що затопила вже більшу частину кімнати, накрила й Лерку. За звичкою сховавшись у себе, вона встигла викинути, наче аварійний буйок, механічну усмішку на лиці: захисну усмішку, яка мала довести всьому світові, що в Лерки все добре й вона не має потреби в допомозі…

— Передай мені салат, — звеліла Дарина Костикові.

Кім упіймав Яринин погляд. Пожалів, що їх розділяє стіл, що він не може бути поруч; утім, чому не може. Скинувши туфлі, Кім пройшовся по дивану за спинами Дарини, Кості, Сашка й Лерки; Дарина, здається, була шокована: у її добропорядній сім’ї господарі не ходили по диванах за спинами гостей. Кості було байдуже — він їв. Сашко перебував у якомусь різновиді трансу; Лерка всміхалася. Кім зістрибнув з дивана й обійняв Ярину за плечі, і в цю мить — у цю самісіньку — вона здригнулася, вперше після двадцять дев’ятого лютого почувши внутрішній голос.

— Нічого страшного, — сказав Кім, слово в слово повторюючи вмовляння хлопчика на трасі коло палаючої машини. — Нічого страшного не сталося.

Позавчора ввечері…

Ярина вже спала. Кім вийшов надвір. Пахло весною.

Кім пішов за гаражі — туди, де був спортивний майданчик, де колись — здається, сто років тому — вони з Пандемом грали у футбол. Кім знайшов у темряві мокру лаву, підстелив газету (звідки в руках у нього взялася ця нікчемна рекламна газетка? Здається, з поштової скриньки) і сів.

Ні, вони ні про що таке не домовлялися з Пандемом. Просто Кіма тягло на свіже повітря — хай навіть на холод. Просто Ярина спала, і він не наважувався вмикати телевізор, а читати, хай навіть і газету, не міг теж — розпливалися перед очима букви.

Перехожий з’явився беззвучно. Підходячи до лавки, кашлянув, щоб позначити свою присутність. Він був високий — на зріст як Кім. У куртці-вітрівці та великих кросівках зі світловідбивними вставками; відблиски далеких фар змушували їх мерехтіти в темряві.

— Ну, — сказав Кім, коли перехожий зупинився за п’ять кроків.

— Я сяду, — хрипко спитав перехожий. — Можна?

У Кіма мороз пішов по спині.

— Так отож, — сказав перехожий, наче вибачаючись. — Я росту… Це початковий поштовх. Спочатку я росту дуже швидко. Потім з кожним десятиліттям моє «дорослішання» сповільнюватиметься…

— Тобі ж усе одно, який мати вигляд, — сказав Кім сухим ротом.

— Ні, — серйозно відповів його співрозмовник. — Мені б хотілося… Щоб зовні по змозі було те саме, що й усередині.

— Тоді ти всередині — людина?

— Я сказав «по змозі»… Кіме, я сяду?

— Та чого ти питаєш?

У темряві Кім не бачив обличчя співрозмовника. Той похитав головою — як здалося Кімові, сумно:

— Ти ж не хочеш, щоб я зараз тут сидів? З тобою розмовляв?

Кім запитав себе: а й справді, чи хоче він цього сусідства? І ще запитав себе: а навіщо прохолодної квітневої ночі його понесло за гаражі, в пустельне місце, де раніше чого тільки не траплялося?

Кім мовчки встав, розірвав свою газету надвоє, половину залишив собі, а половину розстелив поруч.

Пандем сів — теж мовчки. Сягнув рукою в кишеню вітрівки; вийняв запальничку й пачку сигарет. Закурив; у світлі жовтого вогника Кім побачив його змарніле, різко доросліше лице.

Тепер йому було років вісімнадцять на вигляд. Він нагадував старшого брата того підлітка, з яким Кім отут же грав у футбол.

— Коньяк ти теж п’єш? — запитав Кім.

— П’ю, — сказав Пандем і ще раз затягся.

Кім витяг з-за пазухи пласку баклажку, що її Ярина подарувала йому торік. Одгвинтив ковпачок. Простяг Пандемові; той сьорбнув з шийки, глибоко зітхнув і закинув голову. Хмари над головами потихеньку розсіювалися, випускаючи зірки.

Кім налив собі коньяку в кришечку-наперсток; скоса зиркнув на сусіда. Якби цей хлопець не був Пандемом, можна було б подумати, що він стривожений. Чи смертельно втомився. Чи смутний і не знає, як сказати погану новину.

— Щось сталося? — запитав Кім.

— Ні, — Пандем затягся знову. — Нічого особливого… Світ напередодні великих змін. Усі це відчувають, але майже ніхто цього не усвідомлює. А я відчуваю це, як зародження вітру… в пустелі…

І він замовк.

— Ти передумав? — повільно запитав Кім.

У темряві не було видно, як Пандем усміхається.

— Ні, Кіме… Даси мені ще випити?

І він знову сьорбнув з шийки. Почалася мжичка; вони сиділи мовчки, пліч-о-пліч, посеред вогкого квітня, і Кім не знав, де ще — у яких країнах, у скількох вимірах — перебуває істота, що сидить поруч з ним, але чув професійною своєю інтуїцією — колишньою професійною, — що Пандемові потрібно зараз отак сидіти, пити Кімів коньяк з баклажки, курити й мовчати.

І це було всього два дні тому.

— …Зібратися всім разом. Тому що зустрічати Пандема поодинці — значить вважати себе божевільним, страждати, боятися, скиглити…

Страви на столі лишались майже неторкані. Іванка безтурботно спала на кухні. Шурко махав ногами й усміхався собі під ніс — розмовляв, очевидно, з Пандемом.

— Я не розумію, навіщо я все це говорю, — сказав Кім утомлено. — Я так розумію, ти сам скажеш