Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— Кімчику, мені здається, що ти драматизуєш, — розважливо сказала мама. — Те, що сталось у вашій клініці… Це, звісно, феноменально і все таке, але будь-який феномен має розумне пояснення. Воно є, просто його не завжди видно. Наприклад… — і мама затнулася.

«Ну що ти хочеш, щоб я ще сказав?»

«Нічого. Сядь і спокійно попоїж».

— А тепер їжмо, — сказав Кім, опускаючись на свій табурет. — Сядьмо й спокійно їжмо, ми ж так рідко збираємося разом… Шкода, що тільки за столом, ми могли б, напевно, піти пограти у футбол… погуляти в лісі, дітям було б корисно… у театр там чи в музей… а ми тільки за столом, — він махнув рукою й підчепив виделкою маринований гриб, точніше, спробував підчепити, бо гриб, звісно ж, вивернувся.

— Кажуть, після тридцяти в житті людини настає чергова криза, — повідомив Сашко під дзенькіт виделок та незадоволене Іванчине бурмотіння.

— Та ну тебе! — буркнула Олександра.

Іванка раптом перестала обурюватися. Підняла голову, обвела присутніх ясним здивованим поглядом — і розсміялася, ніби її легенько лоскотали.

— Моє сонечко, — зворушилася мама.

— Більшість людей підсвідомо хочуть відповідати чиїмось очікуванням, — продовжував, ніби між іншим, Сашко. — Людина — це те, чого від неї чекають… Чекають успіхів — отже, треба кров з носа досягти успіхів. Лізеш нагору, обдираєш лікті, майже доліз до вершини, а гора раптом зникає…

Сашко хотів ще щось сказати — та враз осікся. У його глузливих очах, спрямованих на Кіма, з’явилися збентеження й страх.

Кім нарешті наколов гриба на виделку. Проковтнув, не відчувши смаку.

Мама намагалася розбити тишу, голосно й дбайливо поповнюючи тарілки. А й справді, чого ми бачимось тільки за столом, подумав Кім. Чого їжа для нас така важлива?

Іванка тихенько гралася своїм зайцем, водила пальцем по столу, муркотіла під ніс, ніби співала; от уже кілька хвилин вона поводилася так зразково-показово, що Даринина хвороблива опіка дещо ослабла, наче канат провис. Дарина нарешті відвела погляд од щокатого доччиного личка, нарешті помітила незвичайну тишу за столом — і впівголоса спитала Костю:

— А що сталося?

— Нічого, — відгукнувся Кім з набитим ротом. — Ми просто їмо. Пригощайся й ти.

Сашко вже не дивився на хазяїна. Кім бачив, куди спрямований його погляд: усередину голови. Кім бачив, як повзуть униз кутики Сашкового рота, як стискається рука, що лежить на краю стола.

«Пандеме?»

«Усе добре, Кіме, їж».

— Сашо, — почала мама, звертаючись до Олександри. — Ти щось розказувала про цього хлопця, що погоду веде… Що вечірня газета йому позов пред’явила. То, може, ти закінчиш, цікаво ж…

Маму анітрохи не цікавили деталі того, що сталося з погодним ведучим. Олександра глибоко зітхнула:

— Ну, загалом, так. Шурко… Може, ти поки що помалюєш на кухні? Чи набрати тобі води в тазик, і ти кораблики попускаєш?

Шурко повільно перевів погляд з матері на бабусю й назад. Озирнувся на Кіма; в очах його наростало сум’яття.

— Ма… — сказав він слабко, торкаючись пальцями потилиці. — Отут… ти щось відчуваєш?

— Ні, — здивовано відгукнулася Олександра. — Що?

Шурко раптом усміхнувся:

— Ой… Слухай, як цікаво… Я зараз… — він звично пірнув під стіл, протупотів рачки до виходу, вибрався з-під скатерки поруч з Кімовим коліном і почалапав на кухню — в одному Ярининому капці.

— Що це з ним? — спитав тато.

— Пустує, — з прикрістю припустила Олександра.

(Наче хтось інший, не дуже знайомий, узявся за складну операцію, підготувавши Кімові роль спостерігача; Кім ненавидів подібні ролі, як на початку свого водійського стажу ненавидів таксі за те, що там не можна сісти за кермо.)

Олександра раптом насупилася. Різко стисла губи й точнісінько повторила Шурків жест — торкнулася пальцями потилиці.

— Що з тобою? Голова болить? — стривожилася мама.

— Н-ні, — пробурмотіла Олександра. Взяла свій келих і зробила глибокий ковток.

Кім подумав: як вона зараз схожа на Лерку. За роки, що минули після дитинства близнючок, він звик, що вони різні, але тепер Олександра, яка бездумно ковтає вино, зробилася дзеркальним відображенням сестри, що сиділа навпроти і насторожено переводила запитальний погляд з Олександри на Кіма й назад.

Іванка співала без слів, самозабутньо й щасливо. Інші мовчали.

— Гості! — Кім устав. — Я зібрав вас, щоб показати…

І замовк. Фраза вийшла самовпевнена й пафосна: наче це він привів Пандема, ніби Пандем — його провина чи його заслуга…

— Що показати? — обережно перепитала мама.

— Показати, який сумний був би світ, якби в ньому не було нашої родини, — поспіхом пожартував тато.

Олександра поставила порожній келих до себе в тарілку, між двома шматками риби. Похитала головою, ніби намагаючись витрусити незваного співрозмовника разом з новою світобудовою; мама стривожилася й хотіла знову про щось запитати, але завмерла з роззявленим ротом, і Кім, дивлячись їй у вічі, побачив, як вивітрюються думки про Олександру й про Шурка, як опускається рука, що Механічно потяглася було взятися за серце.

— Стривай, — сказала мама, коли тато поклав їй руку на плече.

Тато — не зачеплений ще Пандемом — озирнувся на Кіма, ніби чекаючи пояснень; Кім розвів руками, але сказати нічого не встиг: тато підстрибнув на стільці, як людина, під якою виявилася оса. Погляд його повернувся всередину, і Кім зрозумів, що в цій розмові він третій — зайвий.

— Ня! — проголосила Іванка. — Па-ня!

— Розумниця! — зраділа Дарина.

Сашко сидів, витріщивши очі. Лерка косилася на нього з дедалі більшим страхом:

— Кімчику, тобі не здається…

— Чого ніхто не їсть? — нервово поцікавилась Ярина і не вгадала: одна людина все-таки їла, і