Пандем - Марина та Сергій Дяченко

— По коридору ліворуч, — сказала секретарка після коротких селекторних переговорів.

Кім покрокував по ковроліну, буро-зеленому й щільному, наче злежале торішнє листя. Над головою гостро світилися вбудовані в стелю лампочки; Кім натис на ручку важких дверей і безшумно, наче мисливець у лігво, зайшов у продюсерський кабінет.

Хазяїн возсідав у чорному шкіряному кріслі з високою спинкою. До його чисто вибритої щоки довірливо тулився телефон, на місці очей відблискували темні скельця окулярів; вміщений у своє природне середовище, Ігорчик мав вигляд солідний і переконливий. Причиняючи двері, Кім ніби ненавмисне повернув коліщатко замка-засувки.

Ігорчик з кимось розмовляв — уривчасто і владно. Кивнув Кімові, запрошуючи сісти й почекати; Кім сів і почекав. Ігорчик закінчив розмову безперечним наказом, поклав слухавку на широкий чорний стіл, повернувся до Кіма:

— Ви від Лери? Ви її брат?

— Так, — сказав Кім.

— Не розумію, навіщо Лері треба було вплутувати сторонніх, — Ігорчик поморщився. — Кажіть. У мене п’ять хвилин.

Кім устав. Обійшов кімнату, лавіруючи між чорними шкіряними меблями; зупинився прямо перед Ігорчиковим кріслом, присів поруч на край стола.

— Що таке? — різко запитав Ігорчик.

Кім простягнув руку й зняв з нього окуляри. В Ігорчика виявилися блакитні, здивовані очі з широкими зіницями.

— Та як ти…

Кім піймав Ігорчика за зап’ястя й кинув назад у крісло. Ігорчик мовчки рвонув до телефону. Кім знов його перекинув і навалився зверху; обидві Ігорчикові руки потонули в трясовині шкіряних підлокітників, причому ліву руку Кім придавив коліном.

— Відчепися від неї, — просто, ледь чи не байдуже, сказав Кім.

— Ти, сука…

Кім узяв Ігорчика за горло. Горло було м’якесеньке, горлянка посмикувалася, сонна артерія пружно пульсувала.

— Ти уявляєш, у що вляпався?! — прохрипів Ігорчик.

— Це ти вляпався, Ігорчику. Юхим Кабанець — знаєш такого? — завдячує мені життям сина. Якщо я захочу зіпсувати тобі життя, ніхто мені не завадить, — він стис пальці трохи сильніше. Круглі Ігорчикові очі полізли на лоба, не так од задухи, як од звуку вимовленого імені.

— Ти…

— Я. Запам’ятай, що я зараз скажу. Валерія Андріївна не бажає тебе знати, не бажає тебе бачити, не бажає з тобою говорити. Якщо ти ще хоч раз змусиш її послати тебе по телефону — з тобою говоритимуть зовсім інші люди… Ти зрозумів?

— Пусти… их-х-х…

— Ти зрозумів?

— Зро…зу…мі…

…Виходячи з кабінету, Кім наступив на темні окуляри, що валялися збоку. Цілком випадково, звісно.

Уже вийшовши з офісу, вже проїхавши кілька зупинок на метро по дорозі додому, Кім раптом зрозумів, що відтоді, як він побачив секретарку й рибок піраній в акваріумі, він ані разу не згадав про Пандема й поводився так, ніби ніякого Пандема не існувало; екскурсія до Ігорчика обернулася візитом у колишній світ, де ніхто не стояв за спиною, не шепотів на вухо, не читав думок.

«Пандеме?»

«Що?»

Він не знав, що сказати. Йому чогось стало ніяково.

«Я тебе якось скривдив, Кіме?»

Стіни вагона майоріли картинками; Кім розглядав рекламу засобу від застуди: сповнене здоров’я сімейство глянцево раділо круглій, як вийняте око, білій таблетці.

«Кіме, не думай про те, який ти маєш вигляд у моїх очах. Ти ще не навчився мені довіряти, але ти нікому не довіряєш, крім, мабуть, дружини, втім, і вона здається тобі дитиною, не цілком пристосованою до життя… Не турбуйся, ніхто не зазіхає на твоє право вирішувати й облаштовувати, оберігати й організовувати. Ти залишаєшся хазяїном своєї долі, чоловіком своєї жінки, батьком своєї дитини, братом своїх сестер, сином своїх батьків… До речі, якби мені зажадалося модифікувати Ігорчика, як би ти на це подивився?»

Перші прийшли Кімові батьки, статечно сіли рядком на диван, і Ярина повела з ними світську бесіду, тоді як Кім нарізав скальпелем ковбасу, шинку й жовтуватий щільний сир. Світле лезо відрізало рівнісінькі, прозорі, ідеально правильні скибочки: Кім перебував у стані лютого зосередженого куражу. У якусь мить подумав зі смутком: наче перед операцією…

Гості не знали, навіщо він їх збирає. Ніколи досі маленька квартира не вміщала всієї розмаїтості Кімових та Ярининих родичів. Батьки, одержавши запрошення, трохи стривожились; Олександра здивувалася, Лера насторожилась, а Дарина взагалі силкувалася відмовитись, повторювала, що дитина нервуватиметься, що малій буде незручно і що вони ще ніколи не ходили з Іванкою в гості.

Коли заявилася Олександра з сім’єю, в маленькій квартирі стало тісно. Шурка посадовили малювати на кухні, на вільному від приготувань краєчку стола. Сашко подався курити на балкон, і Кімові було б спокійніше, якби він звідти не повертався. Олександра під виглядом господарської допомоги спробувала вивідати в брата, що сьогодні святкують; Кім чесно пообіцяв розповісти все, щойно велика родина збереться за столом. Дещо розчарована Олександра втратила всякий інтерес до нарізання фруктів, повернулася в кімнату й — Кім чув крізь причинені двері — заходилася розповідати деталі чергового бульварного скандалу. Мама встигла двічі сказати: «Треба ж таке!», Ярина один раз: «Нічого собі!», — як у двері знов подзвонили, і виявилося, що це Яринин брат Костя з дружиною Дариною і з дитиною, що пхинькала в рюкзачку.

— Тут стільки народу, — приречено сказала Дарина уже в коридорчику. — Я казала. Іванка не засне.

— Укладемо її на кухні, — запропонував безтурботний Костя. — І нехай спить.

Іванка дуже до речі розревілася; Дарина нервово почала вивільняти її з Костикового рюкзачка, але заплуталася в ремінцях і зламала ніготь об карабінчик. Костя добродушно потрушував дочкою, і з кожним трусом вона ревіла ще пронизливіше; Кім