Будеш мені нареченою - Анна Пахомова

Тимур

Я не міг зрозуміти, яка муха її вкусила! Все ж чудово йшло. І в її погляді я читав зацікавленість. Хіба за стільки років практики так і не зміг набути професійності, щоб правильно зчитувати почуття людей? Чи що?
Люда вибігла з кухні, і попрямувала до сина.
А я стояв, тамуючи серцебиття. Навіть під час своєї першої операції не відчував такого хвилювання. як щойно поцілувавши м'які, з присмаком грушевого джема губи Люди.
Вона була наче наповнена сонцем, нектаром і теплом. Як плоди груші восени. Їх, соковитих і золотавих, хотілось зірвати, і впитись губами в плоть.
Я сподіваюсь, що після того, як дівчина оселиться в моєму домі, вона перестане так бурхливо реагувати на мене. І з часом я зможу її приручити.
Звіряюсь з годинником - після обіду у мене є прийом пацієнтів. Але і залишати Люду без нагляду я не збираюсь. Тому телефоную брату.
- Потрібна твоя допомога, - кажу. - Перевезеш мою наречену?
- Куди?
- До мене додому.
- І хто вона? - цікавиться Нік. Так, я звернувся до найсерйознішого. І до одруженого. Не потрібні мені заві нерви. Брати в курсі, що наречена несправжня. Тож неодружений цілком може почати з нею загравати - одного погляду на Люду достатньо, аби здоровий чоловік її захотів. Конкуренції з власним братом мені ще не вистачало.
- Її звати Люда. Я зараз дам тобі її номер телефону.
Потім виходжу в сад. Людмила стоїть поруч з сином і щось йому пояснює. Я підходжу до дівчини. Вона вже стигла опанувати себе і вичавлює в мій бік посмішку.
- Мені прийшла смс з банку, - каже. - Дякую, Тимуре.
- Нікіта тебе перевезе, - кажу я їй. - Чекай, він зателефонує.
- Я б могла взяти таксі…
- Це зайве, - мені впоратись з роздратуванням не так легко. Схоже Люда може легко вибити мене з колії. - Ти тепер повністю під моєю опікою.
Роздавши вказівки, я йду збиратися на роботу.
В клініці все йде своєю чергою. Я люблю коли справи йдуть за планом. Вислуховую скарги, дивлюсь аналізи, узгоджую операції.
Аж поки в кабінет не впливає Марина.
- Як день минає? - заводить ввічливу розмову.
- Продуктивно, - відповідаю їй. - А твій?
- Вела перемовини з підрядниками, - дівчина хваткою пішла в тата. Це той рідкісний випадок, коли в сім'ї мільйонерів виростає майбутній мільйонер, а не розбещена пустоголова лялька. - Не хочеш вийти і поїсти десь? Я перевіряла, у тебе прийом на сьогодні завершено.
- Маринко, - я вагаюсь. - Навіщо нам це?
- Просто дружні посиденьки, - вона знизує плечима. А в очах читаю засторогу: “Ти ж хочеш посаду завідуючого, Тимуре? Не сварись зі мною”
- Гаразд, - дивлюсь на годинник. Насправді завершуючи з документацією, я вже мріяв, що приїду додому і побачу там Люду. Не впевнений, що наважився б знову її поцілувати. Але насправді - це єдине, чого мені б хотілось.
Я зачиняю кабінет і ми з Майстренко виходимо на вулицю. Кафе з красивою літньою терасою, прикрашеною петуніями, розташовується прямо навпроти клініки.
Я замовляю собі стейк. Марина обмежується салатом.
- Як твоє сімейне життя? - питає вона.
- Чудово, - відповідаю, посміхаючись.
- Настільки чудово, що ніхто не чув, що ти з кимось зустрічаєшся? - дівчина вигинає брову.
- До чого цей допит? - я теж вигинаю брову. - Невже думаєш, що я тобі брешу?
- А ти можеш, - киває, нанизуючи на виделку половинку помідорки чері.
- Можу, - не сперечаюсь. - Проте, цього разу кажу чисту правду. Мої стосунки настільки особливі, що ми не хотіли виставляти їх на показ.
- Тим, я не вірю, - Марина хитає головою. - Я знаю тебе так, як не знає ніхто інший. Ти ніколи не зупинявся на одній спідниці.
- Якщо ти це знаєш, то який тобі сенс намагатись знову почати зі мною зустрічатись? Хочеш, аби тобі зраджували? - питаю прямо.
- Зі мною у тебе все було не так. Це я через молодість допустила ряд помилок, але все так само переконана - ми створені одне для одного, Тим.
Я відсовую тарілку. Апетит пропав.
- Марин, я зустрів особливу дівчину, і ми живемо разом, - бачу як на обличчі Марини з'являється стійкий вираз розчарування. - і я не збираюсь з нею розлучатись. Вибач. якщо тобі боляче це чути.
Кидаю кілька купюр на стіл і не чекаючи офіціанта йду.

Люда

Тисяча і одне питання від Арсена. Чому ми переїздимо. Чи будемо там жити постійно. Чи можна буде гратись біля фонтану щодня. І тому подібне, я просто не встигаю відповідати. Щойно ми розбираємо одне його питання, як у нього з'являється десяток інших.
В супроводі цих питань я пакую валізи. Я не знаю, що мені може знадобитись в досі Тимура. Тому беру все.
Відчуття дивне. Ніби я збираюсь у відпустку. І водночас - ніби моє життя перевертається з ніг на голову.
Я нічого не знаю про свого нареченого. Якщо не рахувати того, що в школі він був доволі популярним.
Мені волею чи неволею доведеться вивчати його. Зближатись з ним. І це страшно. Особливо після тієї бурі емоцій, яка накрила мене зранку.
В обід за мною приїздить брат Тимура. Він допомогає знести мої речі, скласти все в машину. А потім і занести в будинок.
- Тим сказав, що твоя спальня буде тут, - Нікіта підводить мене до дверей на другому поверсі.
Я дякую чоловіку і починаю розпаковувати речі.
Арсен просить їсти. Доводиться йти знайомитися з кухнею.
Там минає увесь день. Я не знаю, чи маю я готувати вечерю Тимуру. Але для себе і дитини точно потрібно щось зварити.
Тож хазяйную на кухні, і мимо волі стає цікаво - а хто готував сніданок? Тимур власною персоною?
Він з'являється як ураган, влітає роздратовано в будинок. Відразу стає тісніше.
- А що тут у нас пахне? - питає, зайшовши до мене на кухню. - Не попередив тебе, що у мене є кухарка…
- І де вона? - я розводю руками.
- Її я теж не попередив, - він проводить рукою по темному волоссю. - Не звик ще. Що ти тут наготувала?
- Заливний пиріг, - кажу я. - Арсен його любить.
- Від сьогодні я теж його любитиму, - каже, зазираючи мені в очі.
Підлога під ногами перетворюється на зибучий пісок. В його погляді полум'я і іскри. На якусь мить мені навіть хочеться піддатись цьому гіпнозу, і стояти отак довго-предовго.
Але потім я згадую, чим закінчився наш поцілунок. І відвертаюсь.
- Я в душ, - повідомляє мені навіщось Тимур.
Мовчу. Ігнор - кращий захист. Треба не забувати, що я тут тимчасово і за гроші.
Тимур повертається за пів години. Свіжий, з вологим волоссям. Вдягнутий в шорти і футболку.
Він сідає до столу, і всім виглядом показує, що готовий вечеряти.
Я насипаю їжу. Ми троє сідаємо до столу.
- Люд, мені завжди було цікаво одне питання, - каже Тимур після того, як перший шматок пирога було знищено. Дочекавшись моєї реакції у вигляді зведених вгору брів, він продовжує:- Чому ти перевелась з нашої школи?
- Я… не пам'ятаю, - нарешті відповідаю я.
- Ну в дванадцять чи тринадцять років ти мала б знати в чому причина…
- Так вирішила мама, - кажу обережно, знову починаючи відчувати тиск на скроні. Ніби залізний обруч опустили на голову і почали повільно затягувати гайки. - Давай про щось інше поговоримо. Як минув твій день?
- Ніяк, - він хмуриться. - Робота. Робота. Сьогодні нікого не різав і на тому добре.
- Зрозуміло, - я не знаю, про що ще нам можна говорити. Та й втомилась за день шалено.
- Завтра треба придбати тобі сукню, - каже Тимур. - Для весілля.
- Як скажеш, - погоджуюсь я.
Тимур кладе свою долоню поверх моєї. Внутрішньо я напружуюсь. Але тіло не реагує якось погано на цей жест.
- Чергове тренування? - питаю у нього.
- Типу того, - він проводить по моїй шкірі подушечкою великого пальця. У нього сильні і водночас ніжні руки. Що і не дивно, зважаючи на його професію.
- На весіллі буде дрес код? - питаю я, щоб якось заповнити тишу в кухні. Навіть Арсен мовчить, не втручаюсь до нашої розмови.
- НІ, - Тимур кидає погляд на мого сина. - Тебе до речі теж треба причепурити.
- А? - хлопчик відриває погляд від планшета мультиком. - Тільки не волосся стлигти!
- Не любиш цю справу? - Тимур усміхається. А син мотає головою, показуючи як він ненавидить походи в перукарню.
- Поїдемо завтра в чоловічий барбершоп, і ти зміниш свою думку.
- Це навряд чи, - хмикаю я. - Якими лише іграшками чи обіцянками я його е улещувала, все одно Арсен не любить підстригатись.
- Ми чоловіки й ми самі розберемось, - запевняє мене Тимур. - Правда, хлопче?
Арсен киває, але вся його увага прикута до дійства на моніторі планшета. Тож спроба Тимура потоваришувати здається повалилась.
- Ти завтра не працюєш? - уточнюю я.
- Так, у мене завтра санітарний день, - відповідає чоловік. - І я хочу провести його з своєю нареченою. Ми пройдемося магазинами, поїмо десь в кафе.
- Ти говорив, що перший вихід буде саме на весілля…
- План змінився. Нас час показуватись разом, - повідомляє він. - Це буде генеральна репетиція. Впораєшся?
- Авжеж, - я покірно усміхаюсь.