Будеш мені нареченою - Анна Пахомова
На шопінг ми вибираємось десь о десятій годині ранку. Коли вже всі торгові центри відчинені. До того обіцяна працівниця приготувала нам сніданок - все такий самий омлет з тостами, солоним лососем і м'яким сиром.
Арсену такий сніданок не сподобався, і Тимур приніс йому кленовий сироп. Назва сина зацікавила. Але от сам смак сиропу категорично розчарував.
- Будемо заїжджати на заправку, - пообіцяв Тим, коли Арсен посунув майже нетронуту їжу. - Купимо тобі хот-дог чи бургер.
- Уллла! - малий заплескав в долоні від радості.
- Такими вчинками ти його геть відучиш їсти вдома нормальну їжу, - зауважую я.
- Не переживай, - Тимур посміхається мені. Серце пропускає удар. У нього сліпуча посмішка.
Я збираюсь і ми нарешті їдемо. Починаємо з пошуків сукні мені. На людях я маю вдавати щасливу наречену. Тож зусиллям волі наліплюю на обличчя посмішку.
Напевно зі сторони я здаюсь дуже дивною.
Ми ходимо від бутика до бутика. Тимур прискіпливо обирає сукні, час від часу даючи мені щось поміряти.
Я покірно виконую його вказівки.
- Що ми шукаємо? - питаю нарешті. - Невже не можна було взяти те, чорне?
- На весілля і в чорному?
- Тоді золотаве - воно чудово на мені сиділо.
- Воно для пенсіонерок, - відповідає Тимур.
Я стогну. Скільки ж можна?
- Ось це примір, - простягає мені червону вечірню сукню.
- Воно… занадто яскраве, - видаю я.
- І що?
- Я не хочу привертати увагу.
- ТИ моя наречена. Ти й так привернеш увагу, - він усміхається, і гладить моє плече в спробі підбадьорити.
Я йду в роздягальню. Одягаю сукню. Як на мене, занадто велике декольте. Видно майже половину грудей. Мені несвідомо хочеться приховати своє тіло. Не висовуватись. Десь в голові сидить переконання, що чим менше я буду світитись, тим для мене ж і краще. Тоді я не буду опинятися в небезпеці. Розумію, що напевно це лише банальна невпевненість в собі.
- ТИ вийдеш? - питає нетерпляче Тимур.
Я обережно відсовую шторку. Він окидає мене поглядом з ніг до голови. І я бачу знайомий вогонь в його очах. Він дивиться на мене як кіт на сметану.
- Подобається? - шепочу я, бо в горлі раптом стало сухо.
- Так. Цю беремо, - киває Тим. Неохоче відводить від мене погляд. Питає в Арсена: - Скажи ж, що мама дуже красива?
- Ага, - Арсен киває. - Як чудо-жінка, - каже син. І я нарешті усміхаюсь вільніше. Порівняння з супергероєм мене смішить.
Потім ми йдемо по босоніжки під сукню.
Тимур несе пакунок з сукнею. Але до поверху з взуттям ми не доходимо. Бо нам на очі трапляється магазинчик жіночої білизни.
- Сюди, - командує мій так званий наречений.
- Я не буду міряти нічого, - відповідаю я йому.
- Ну чому ти така категорична? Звідки в тебе стільки комплексів?
- Немає у мене ніяких комплексів, - чути його слова образливо. - Просто з якого б це дива я б трясла при тобі своїми цицьками? - фраза виходить грубою.
- Я лікар. Я яких лише цицьок не надивився в житті, - відповідає мені Тимур. - Знаєш які найжахливіші? Волохаті!
Я таки знову усміхаюсь. Ми вже між рядами з ліфчиками, бодіками і трусиками. І воно все таке красиве, мереживне, кольорове, що я мимоволі починаю придивлятись.
- Так тобі і треба. А будеш до мене чіплятись тобі цілий рік лише волохаті й траплятимуться, - кажу я.
- Та й грець з ними! - він теж сміється.
- Тимуре, привіт! - до нас підходить якась дівчина. - Не думала тебе тут зустріти, - посмішка незнайомки виглядає ще біль неприродно, ніж моя на вході в магазин.
- Марино, - Тим киває їй. - Я теж думав, що ти на роботі.
- Вийшла в перерву потішити себе чимось гарненьким, - вона бере в руки бюстик чорного кольору. - Як на твій смак, не надто пересичений мереживом?
Каже і при цьому зиркає на мене.
- Мені все одно, - Тимур знизує плечима. І хапає червоний комплект - Кохана приміриш ось це? Воно під колір сукні.
- А раніше ти шаленів від чорного, - кидає дівчина.
Мене раптом охоплює таке роздратування. Незнайомка звісно гарна, дуже доглянута, і очевидно не бідна. Але розмовляти з моїм нареченим так, наче мене поруч немає, це вже занадто.
- Коханий, може ти мене познайомиш з тією, яка в курсі всіх твоїх смаків? - питаю я, вириваючи з його рук білизну.
- Точно! - Тимур плескає себе по лобі. - Геть забув, що ви не знайомі! Вибач, люба.
Він бере мене за руку, тягне до себе ближче.
- Марино, познайомся, моя дівчина - Люда. Людо, це Марина, член ради лікарні, я тобі за неї говорив. А щодо моїх смаків - уявлення не маю про що вона каже, певно якісь плітки лікарнею ходять…
- Дуже приємно, - кривить губи Марина. Отже, ось вона основна причина, чому я вдаю наречену Тимура. А вона нічого так ззовні, навіть я це визнаю. Проте бісить мене своїм зверхнім виглядом.
- Навзаєм, - відповідаю я їй. - Коханий, подивись за Арсеном, поки я в примірочну.
Залишати його сам на сам з цією фурією мені чомусь не хочеться. Але треба вже закінчувати шопінг.
- Як одягнеш - покличеш, - каже буденним тоном Тимур. - Хочу оцінити.
Я лише підморгую йому. І потай скручую дулю в кишені. Треба придумати як викрутитись, аби він мене розглядав напівголою.
