Будеш мені нареченою - Анна Пахомова

Тимур

Я ніколи не дозволяв собі розслабитися, адже це була Людмила, найкрасивіша дівчина в школі. Хоча я поїхав до Києва, щоб вступити до медичного вишу, а вона залишила школу ще раніше, я часто її згадував.

Я знав, що вона давно вже не та дівчина, про яку я мріяв у старших класах, і все ж у глибині душі я усе ще хотів володіти нею, нехай навіть недовго.

- Де я повинна буду жити? - запитала Люда.

Я не загадував настільки далеко, я просто хотів знайти жінку, щоб дистанціюватися від Марини. Але тепер, коли Люда запитала, я раптом зрозумів, що мені б хотілося, щоб вона жила в моєму будинку.

Моя багата уява тут же намалювала її в ліжку. Блискуче біле волосся розсипалося по подушці, в оксамитових карих очах тліє полум'я пристрасті, її оголені плечі...

- Тимуре?

- А? - я насилу прокинувся від своїх фантазій.

- Я запитала, чи я житиму з тобою? 

- Це буде ідеально, - кивнув я. - Як мені підготувати будинок до твого переїзду? Адже ми впораємося, правда?

Люда подалася вперед, і я побачив у її очах усе ту ж тривогу. 

- Я хочу сказати «так»... Можу я подумати до завтра? - запитала вона, заправивши пасмо волосся за вухо. - Я хочу бути абсолютно впевненою в тому, що чиню правильно насамперед стосовно сина.

- Йому вже три роки, вірно?

- Так. Він зовсім недавно втратив батька, і я зобов'язана переконатися в тому, що з ним усе буде гаразд.

Я кивнув. Я не збирався тиснути на Люду і якось форсувати події.

- Гаразд, - я вийняв телефон із кишені й відкрив календар. - На завтрашній ранок у мене не заплановано жодної операції, тож я буду вільний. Може, ви з малим прийдете до мене додому і ми поснідаємо разом? Заодно подивимося, як ми з ним порозуміємося.

- Звучить непогано.А робота….

- Вважай у тебе відпустка.

Шкода тільки, що вона зовсім не була впевнена в своєму рішенні, а я не знав, як її переконати. В операційній я завжди чітко знав, що треба робити, а от у реальному житті часто робив помилки, і зараз я дуже сподівався, що не зробив одну з них.

- Так, мені подобається твоє запрошення, - твердо сказала вона.

Людмила подивилася мені в очі, і вперше в житті між нами виникло щось, чого раніше не було. 

- Гадаю, мені час на роботу, - сказала дівчина.

- Ти нічого не їла! Ми навіть в ресторан не зайшли. Невже ти  вважаєш, що я тебе відпущу голодною? 

Люда закотила очі. 

- Я не голодна.

- Як лікар кажу - тобі треба поїсти. І це не обговорюється.

Схоже з нею буде трішки складніше, аніж я розраховував. 

Люда

Родіон мене демонстративно ігнорує. Певно не чекав, що мій так званий наречений виявиться другом шефа.
Я закінчую робочий день.
Завтра сніданок з Тимуром. Неочікувано починає охоплювати нервозність.
Ця подія повністю вибивається з усіх моїх попередніх днів. Робота. Син. Знову робота.
Щоб не відчувати біль. Спочатку від зради чоловіка. Потім від його смерті. Мене охоплювало колись бажання йому помститись. Але зараз я розумію - я його простила. І готова до кінця виховувати його дитину.
Ми з Арсеном тепер все що є одне в одного.
Забираю хлопчика з садочка. Він теревенить про те, що дуже хоче в школу. Але для цього потрібно навчитись говорити букву “р”.
Для цього ми й відвідуємо логопеда, сплачуючи щоразу чималі для мене гроші.
Я так давно не відчувала себе чимось зайнятою окрім проблем. Я з головою занурилася в материнство, і життя стало до жаху передбачуваним. У глибині душі я розуміла, що частково тому погодилася на дику затію Тимура. Це перша несподівана подія, яка сталася зі мною вперше за дуже довгий час. І ця подія пов'язана з чимось приємним. А не з черговими проблемами.
Зранку я одягаю Арсена в кращу футболку.
Він метушиться, розуміючи що ми направляємось не в садочок. Я з труднощами, але заспокоюю сина.
Хоча сама на межі. Тимур мене бентежить. Він виріс і став таким звабливим.
Але найголовніше, він не проявляє до мене чоловічого інтересу. Це мене водночас заспокоює і трішки зачіпає.
Виходимо за адресою висланою чоловіком.
- Ого, - видає Арсен. - А де це ми?
- Ми йдемо в гості, - відповідаю йому.
- А там є батут?
- Уявлення не маю.
- В такому великому домі має бути батут, - з долею надії каже хлопчик.
Він давно прохає відвести мене на батути. І я обіцяю йому це зробити. Колись, як буде менше роботи.
Тимур в білій футболці і шортах, зустрічав нас на порозі.
Він привів нас в сад, розташований за будинком. Побудований наприкінці вісімдесятих, будинок був потім перебудований і вдосконалений. На першому поверсі розташовувалися дві спальні, вікна яких виходили в сад, а також вітальня, кухня і їдальня. На задньому дворі були басейн, майданчик для барбекю і літня відкрита кухня. У саду був фонтан, і Тимур приніс для Арсена коробку з корабликами. Синові очі світяться від захвату.
- Ви снідали? - запитує чоловік.
- Так, але це було кілька годин тому, тож ми встигли трохи зголодніти, правда? - звернулася я до сина.
- Так, дуже!
Арсен поїв трохи омлету з беконом і запитав, чи можна йому вийти з-за столу. Було очевидно, що малюк раз у раз поглядає в бік фонтана.
- Біля фонтана є кілька корабликів, - сказав йому Тим. - Якщо хочеш, можеш погратися з ними, поки ми з твоєю мамою їмо.
Арсен тільки того й чекав. Він чкурнув до фонтану, я прослідкувала за ним поглядом з посмішкою.
- Тільки будь обережним, - кричу йому в спину.
- Так! Мамо, посидиш із Баллі?
- Звичайно.
Я посадила плюшевого ведмедика на стілець Арсена. А потім сходила за хлопчиком, прослідкувати, щоб він дістав кораблик з коробки. Коли я обернулася, щоб повернутися за стіл, то помітила, що Тимур дивиться на мене.
Він лише знизав плечима у відповідь.
Щойно я сіла за стіл, Тимур одразу ж відклав серветку вбік. У нього зовсім не було апетиту.
- Ти прийняла рішення? - запитав він.
- Так, - я відклала виделку.
Тимур чекав, що я продовжу, але я мовчала. Натомість я зняла сонцезахисні окуляри й подивилася на Арсена, який щасливо плескався у воді.