Будеш мені нареченою - Анна Пахомова

Я не знаю, чи зможу колись пробачити себе. Але Тимур докладає до цього багато зусиль. Ми так і не знайшли мою доньку. Мама відмовилась давати якісь пояснення. Лише сказала, що то була дівчинка, і вона підписала відмову від неї. 

Сама донька мені теж не писала. Я чекала бодай однієї смс. Я дуже хотіла її побачити. Я думала про неї постійно. 

Тим часом Тимур працював у лікарні, він керував як і мріяв кардіологічним відділенням і паралельно намагався зробити все, щоб я була щасливою. 

Арсен підріс і пішов у перший клас. Він любив Тимура, і той став йому справжнім батьком, якого хлопчик не знав до цього. 

Я повернулась працювати в свою фірму. Родіон звісно вже там не працював. Тому мені було легко і просто повернутись од справ. 

Іноді я повертаюсь думками до своїх втрачених років. Не знаю як я могла їх забути. Але рада, що Тимур був зі мною поруч коли я все згадала і своїм коханням зміг врятувати мене від прірви. Я не знаю, щоб я робила, якби не він. 

З матір'ю я зараз спілкуватись не можу. Їй звісно подобається, що  я вийшла заміж за відомого кардіолога. Вона приїздила на весілля - було б дуже дивно, якби ми не заппросили її. Вона переконана, що вчинила тоді правильно, що врятувала мене від ганьби, захистила мене як вміла. 

Я ж не впевнена в цьому анітрохи. Я вважаю, що мене двічі зрадили. Спочатку не зумівши захистити від згвалтування,  а потім знищивши можливість стати повноцінною матір'ю. 

Я навіть не впевнена, чи будуть у нас з Тимуром власні діти. 

Він домовився про обстеження у найкращих спеціалістів. Але я зволікаю з цим, адже в душі дуже боюсь почути невтішний діагноз. Що та дитина була моєю єдиною, і я більше не зможу мати дітей. Навіть пів року нашого життя з Тимуром не призвело до настання вагітності. 

Я так  і залишилась тим клубком нервів, що і раніше. Певно ніяку кохання не спроможне зцілити від травм, якщо ти сам не прагнеш цього зцілення  і не готовий працювати над собою. А я не маю душевної сили почати цю важку роботу. 

Тому тепер іноді прокидаюсь в холодному поту, від снів, де Тимур мене кидає. Я боюсь його втратити але й зробити з собою нічого не можу. 

Саме так мені це все видається. Кожен ранок з Тимуром я сприймаю так, наче він наш останній. І справа тут не в ньому, не в Марині, а в мені. Скільки цу буде тривати? Скільки я витримаю ще? 

Дзвінок, що пролунав суботнього ранку в порожньому будинку змусив мене підстрибнути від страху. 

- Алло, - кажу я в слухавку. І відразу чую таке знайоме і водночас ніколи не чуте раніше. 

- Привіт, ма. Скучила? 

- Скажи хоч як тебе звати? - благаю я. 

- Скоро ти все дізнаєшся, - вона кладе слухавку.

- За що ти мене так ненавидиш? - питаю я в порожнечу. 

Але тиша, яку  я чую  у відповідь не може мені нічого розповісти. 

Кінець