«під замком обіцянки» - Love

Після розмови з Мертом у душі Еліф змішались страх і рішучість. Тепер вона не просто хотіла втекти — вона мусила це зробити. І не лише заради себе, а й заради тієї, чию долю могла повторити.

Разом із Мертом вони продумували маршрут, час, спосіб. Айсун приносила їй речі, які могли стати в нагоді — карту місцевості, ніж, ключ від службового входу, який вони планували використати.

Вечорами Еліф сиділа біля вікна, слухаючи вітер. І кожного разу, коли Ясер заходив до неї, вона вдавала покору, ховаючи справжні наміри за мовчазною маскою.

— Ти стала тихою, — сказав він одного разу, вдивляючись у її обличчя. — Це добре. Людина вчиться змирятись.

— Я вчуся виживати, — відповіла вона тихо.

Ясер не зрозумів змісту її слів. Але він щось відчув. У його погляді промайнула тривога.

Він підозрює? — думала вона, коли лишалась наодинці.

Вони домовились утекти в п’ятницю. Саме тоді мав бути весільний банкет у маєтку — людей буде багато, охорона розосереджена.

Та в ніч перед втечею в кімнату Еліф увірвалися охоронці. Вона не встигла ні зреагувати, ні щось сказати — її скрутили й потягли вниз.

Ясер чекав у великій залі. Біля нього — служниця Айсун. Сльози на її обличчі вже все сказали.

— Вона зрадила нас? — прошепотіла Еліф.

— Вона мене любить, — тихо відповів Ясер. — І на відміну від тебе, вона не намагається втекти. Вона хоче залишитись. Тому й сказала мені все.

Айсун стояла мовчки. В її очах — суміш жалю, ревнощів і каяття.

— Ти нічого не розумієш, — прошепотіла Еліф. — Це не любов. Це страх.

— Ти не підеш звідси, — сказав Ясер холодно. — Ніколи. Я зроблю все, щоб ти залишилась.

— Тоді зроби мені гробницю поруч із Аділе. Бо я вже не твоя дружина. Я твоя в’язниця. І я вирвусь. Або вільною, або мертвою.

Ясер мовчав. Уперше — не з гордині, а від нерозуміння, як впоратися з жінкою, яку не можна зламати.

---