«під замком обіцянки» - Love

Селище, в якому жила Севім, було затиснуте між пагорбами й сосновими лісами. Старенький будинок із потрісканим фасадом мав вигляд простого житла, але за його дверима ховалась правда, яку десятиліттями намагались стерти.

Еліф нервово крутила кільце на пальці — символ того шлюбу, з якого вона вирвалась тілом, але ще не серцем. Мерт постукав тричі. Відчинила жінка років шістдесяти. Глибокі зморшки, погляд, сповнений болю й рішучості.

— Ви... Еліф? — Її голос тремтів, але в ньому не було страху.

— Так. Ви знали Аділе?

Севім кивнула і запросила їх у дім. Вона довго мовчала, потім почала:

— Аділе була моєю найкращою подругою. Вона вийшла за Ясера так само — не з волі, а з примусу. Йому було все одно, що вона відчувала. Він закривав її, принижував, ізолював. Вона кілька разів намагалась утекти. І врешті — вдалось. Я їй допомогла. Із підробленими документами, з новим ім’ям. Вона жила тут, у горах, майже три роки...

— І що з нею сталося? — запитала Еліф, ковтаючи клубок у горлі.

— Вона захворіла. Від усього — страху, холоду, самотності. І... вона померла. Але перед смертю вона лишила мені це.

Севім простягнула невеличку коробочку. Всередині — лист, фотографія і срібна підвіска у формі півмісяця.

> “Якщо ти читаєш це, значить ще одна жінка стала його жертвою. Я не змогла боротися до кінця. Але, може, вона зможе. Передай їй це — мою віру. Моє прізвище. Моє життя. Якщо вона сильна — вона виживе. І розіб’є його тишу.”

Еліф тримала лист, як реліквію. Сльози котились по її щоках — не від болю, а від сили, яка передавалась із покоління до покоління.

— Я боротимусь, — прошепотіла вона. — За себе. За Аділе. За всіх.

Мерт стиснув її руку. Севім підвелася й дістала старий конверт.

— Тут докази. Свідчення. Старі фото, документи. Все, що Ясер так довго ховав. Це його кінець, Еліф. Але ти маєш бути готова.

— Я готова, — сказала вона. — І не боюсь.

---