«під замком обіцянки» - Love

Ніч була тиха, наче затаїла подих разом із нею.

Еліф сиділа на підлозі біля дверей і дослухалась. Ззовні нічого не чутно — ні кроків, ні голосів. Вона знала, що охоронці змінюються опівночі. Це був її єдиний шанс.

Вона підійшла до вікна — ґрати. Але шпилькою, яку вкрала з волосся служниці, почала копирсатися в замку на віконниці. Серце билося так, ніби ось-ось вибухне. Ще трохи… ще трохи…

Клац.

Замок піддався.

Вона виштовхнула вікно й обережно вийшла на дах прибудови, а звідти — стрибнула вниз, прямо в кущі. Порізала руку, але не зупинилась.

Вона бігла босоніж, у білій сукні, мов привид, крізь тінь нічного саду, повз стайні, повз ворота. Дорога — за кілометр від дому. Якщо дістанеться туди — зможе зупинити машину, попросити про допомогу, врятуватися…

Та її кроки зупинив голос.

— Зупинись, Еліф.

Ясер.

Він стояв за нею, один, без охорони. У сорочці з розстібнутим коміром, ніби прийшов не сваритись, а благати. Але його очі — темні, як ніч. Вони не благали. Вони горіли люттю.

— Я попереджав. У тебе є дім. Є все. Але ти вирішила бути пташкою. То знай — кожна пташка, яка злітає, має падати.

Вона стояла мовчки. Серце кричало, ноги тряслись. Але вона не відступила.

— Я не твоя річ. Я не належу тобі. Ти можеш замкнути моє тіло, але не душу.

— Значить, доведеться навчити тебе. Крок за кроком.

Він підійшов ближче, взяв її за руку. Вперше — не грубо, а дивно м’яко.

— Я не хочу завдавати тобі болю, Еліф. Але ти моя дружина. І це не зміниш. Ніколи.

Вона подивилась йому в очі. Там було щось дивне — як страх. Ніби він боявся її втрати більше, ніж вона — його влади.

Але це лише початок, Ясере, подумала вона. Ти ще не знаєш, на що здатна жінка, яка хоче свободи.

---