Ти моє світло - Кеті Рід

Ну чому саме зараз?..

Обличчя Макса скам’яніло, тоді як моє - почервоніло. Я мовчки опустила смартфон і засунула його назад у кишеню. Кілька довгих секунд хлопець вивчав мене. Я не знала, що він розгледів, але врешті-решт його рука впала з мого волосся.

Макс зробив крок назад. Я ледь не потягнулася вслід за ним, але що б я сказала? Та й захотів би він слухати?

Розвернувшись на п’ятах, Макс пішов. Я застигла, відчуваючи, як холод від бетонної стіни пробирається вглиб тіла, і дивилася йому вслід.

Знову.

Нижня губа затремтіла, і я підібгала її. Я не його дівчина, а він – не мій хлопець. Це давало мені свободу і певні гарантії.

Але що, як цього буде недостатньо? Що, як Макс все одно викреслить мене зі свого життя?

Розтерши обличчя, я рушила до свого крила. Кроків чутно не було – кеди не цокотіли, як підбори в інших дівчат, і зараз це було на краще. Я не хотіла чути жодного звуку. Шкода, що і внутрішній голос не можна заглушити...

Під невдоволеним поглядом викладача я прослизнула за парту до Лери. Вони з Лізою здивовано оглядали мене, але швидко повернулися до лекції. Очевидно, вирішили відкласти допит на перерву.

Вони були відповідальними. Я ж була тою, хто вічно усюди запізнювалася, спала на парах і веселилася більше за усіх.

Та останнім часом мені було не до сміху.

Картина, яку я готувала на виставку, дедалі більше здавалася надто простою. Банальною. Мене знову гризли сумніви – а може, я не така талановита, як думала?

Кожна пара зі світової літератури наближала екзамен, про який Валентина Іванівна не втомлювалася нагадувати. Зараз був лише кінець вересня, а я вже не могла про це чути.

Не кажучи вже про Макса. Мабуть, він думає, що я з ним просто граюся. Що я легковажна і пустоголова. Тоді чому він досі поруч? В мені немає нічого, що можна було б покохати.

Коли продзвенів дзвінок, я підняла голову від рук, на яких лежала. Дівчата вже дивилися на мене – Ліза примружилася, а Лера стривожено хмурилася.

Я перевела погляд з однієї на другу й зітхнула.

– Ну, хто перший?

– Думаю, я, – випрямила спину Ліза.

Я кивнула, не здивована.

– Де ти була? І що з тобою відбувається? Останнім часом ти дивно поводишся.

Відвернувшись від допитливих сірих очей подруги, я сховала телефон у рюкзак.

– А що зі мною? – вдала здивування я. – Просто заскочила в туалет. Ви б бачили ту чергу!

Ліза вже було розкрила рот, щоб заперечити, коли Лера схилила голову набік.

– А де твоя хустка?

Я швидко торкнулася потилиці долонею і нахмурилася. Так і є, волосся більше не зібране у хвіст.

– Невже загубила? – пробурмотіла я.

Вічно Макс чіпає мої хустки! Мабуть, розв’язалася по дорозі до кабінету...

– Може, ще знайдеться? – підбадьорливо посміхнулася Лера.

Я кивнула, але на диво не сподівалася. Добре, що вона хоч коштувала недорого.

Зібравшись, ми рушили на останню пару. Після неї Ліза, як завжди, пішла до студради – футбольний турнір мав розпочатися вже на наступному тижні. Лера одразу поїхала на роботу.

Я ж затрималася на кілька хвилин – вирішила таки повернутися у той закуток, де була з Максом. Даремно – хустки там не було. Зітхнувши, я попленталася на вихід. Антон уже прислав повідомлення, що чекає біля воріт.

Щойно я вийшла у двір, збоку налетіла  висока тінь. Я машинально відсахнулася, і рюкзак злетів з плеча. Я спіймала його, та вже наступної миті пхнула ним Макса.

– Хіба тобі не треба йти на тренування? Якого чорта ти мене переслідуєш?

Він нічого не відповів. І не дивився на мене – просто рушив до воріт. Я ще секунду спостерігала за ним, здивована, а потім наздогнала. Ми пішли пліч-о-пліч.

– Максе? – покликала я, зазираючи в його обличчя на ходу.

– Сьогодні у мене робота, – зрештою відповів він. Його погляд досі був зосереджений на будці охоронців, що невпинно наближалася.

І тут до мене дійшло.

Він хоче побачити Антона.