Місячний камінь - Вилки Коллінз
У кількох простих сестринських словах я виклала йому свої погляди. Приємно було дивитись на його радість. Поки я продовжувала, він порівнював себе з рештою людей, які виходили з темряви на світло. Коли ж я сказала про щире повернення його в «Материнський опікунський комітет», серце нашого християнського героя ущерть переповнилося радістю. Він притискував до губів то одну, то другу мою руку. Схвильована винятковим торжеством його повернення до нас, я дозволила йому робити, що він хоче, з моїми руками. Я заплющила очі. В екстазі духовного самозабуття я опустила голову на його плече. Через хвилину я, звичайно, зомліла б на його руках, коли б не шум зовнішнього світу, який примусив мене опам'ятатись. За дверима почулось осоружне брязкання ножів і виделок, і лакей прийшов накривати стіл для сніданку.
Містер Годфрі миттю підвівся й глянув на годинник, що стояв на каміні.
— Як швидко летить час, коли я з вами! — вигукнув він. — Ще запізнюсь на поїзд.
Я насмілилась запитати його, чому він так поспішає повернутися в Лондон. Його відповідь нагадала мені про сімейні ускладнення, які ще настануть, і про сімейні труднощі, які треба буде владнувати.
— Я одержав листа від батька, — сказав він. — Справи примушують його сьогодні ж виїхати з Фрізінголла в Лондон, і він має намір приїхати сюди або сьогодні ввечері, або завтра вранці. Я повинен розповісти йому, що сталося між мною і Речел. Його серце прихильне до нашого одруження — і, я боюсь, буде вельми важко примирити його з думкою про розрив наших заручин. Я мушу зупинити його заради нас — до того, як він прибуде сюди, і підготувати його до примирення. Найкраща і найдорожча подруго, ми ще зустрінемось!
Промовивши ці слова, він поквапно вийшов. Так само поквапно, із свого боку, я побігла нагору заспокоїтися в своїй кімнаті до того, як зустрінуся з тітонькою Еблуайт і міс Речел за сніданком.
Я добре знаю (продовжимо ще на хвилину обговорення справи містера Годфрі), що нечестива думка світу звинуватила містера Годфрі в тому, нібито він в якихось своїх інтересах при першій же зручній нагоді звільнив Речел від даного нею слова. До мене дійшло також, що його нетерпляче бажання відновити свою репутацію в моїх очах деякі кола пояснили корисливим наміром примиритися (за допомогою мене) з однією шановною дамою з «Материнського опікунського комітету», щедро нагородженою матеріальними благами світу цього, — з дамою, яка була моїм щирим і улюбленим другом. Я нагадую про ці огидні наклепи тільки для того, аби заявити, що вони ніколи не мали ні найменшого впливу на мою душу. Дотримуючись інструкцій, я висвітлила мої вагання щодо нашого християнського героя так само, як вони були викладені в моєму щоденнику. Заради справедливості щодо себе дозвольте мені тут додати, що, раз відновивши своє попереднє становище в моїх думках, мій обдарований друг ніколи вже не втрачав цього місця. Я пишу зі слізьми на очах, згоряючи від бажання сказати більше. Але ні, я жорстоко обмежена тим, що мушу писати лише про те, що бачила сама. Не менш як через місяць із часу, про який я пишу, події на грошовому ринку (які зменшили мої мізерні прибутки) примусили мене виїхати в закордонне вигнання і не залишили мені нічого, крім милих спогадів про містера Годфрі, на якого марно нападають мирські наклепники.
Дозвольте мені втерти сльози й перейти до моєї розповіді.
Я зійшла вниз поснідати, нетерпляче бажаючи побачити, як вплинув на Речел розрив заручин.
Мені здалося (але, признаюсь, я поганий суддя в таких справах), що одержана нею свобода повернула її до своїх думок про того іншого, кого вона любила, і що вона злилась на себе за те, що не могла перебороти почуття, якого в душі соромилась. Хто ця людина — я підозрювала, але годі було витрачати час на пусті припущення. Якщо мені вдасться навернути її в свою віру, вона, цілком зрозуміло, не матиме таємниць від мене. Я почула б про цю людину, я також почула б усе про Місячний камінь. Коли б навіть у мене не було вищої мети довести її до розуміння духовних речей, — самого лише бажання звільнити її душу від цих гріховних таємниць було б досить, щоб заохотити мене і далі діяти.
Тітонька Еблуайт робила свій моціон увечері — в кріслі для хворих. Її супроводила Речел.
— Хочеться самій тягнути це крісло, — занепокоєно промовила вона, — хочеться зморити себе до такої міри, щоб звалитися з ніг!
Вона була в такому ж настрої і ввечері. В одному з дорогоцінних видань мого друга — «Життя, листи й праці міс Джен-Анн Стампер», сорок п'яте видання — я знайшла місця, дивовижно схожі на становище, в якому опинилась Речел. Коли ж я запропонувала їй прочитати, вона відійшла від мене до фортепіано. Уявіть собі, як мало вона знала серйозних людей, якщо могла подумати, що моє терпіння так швидко вичерпається. Я залишила міс Джен-Анн Стампер у себе й чекала подій з великою надією на майбутнє.
Того вечора старий Еблуайт не приїхав. Та я знала, якого значення цей пожадливий мирянин надавав одруженню свого сина з міс Веріндер, і була твердо впевнена, що (як не перешкодить цьому містер Годфрі) ми побачимо його на другий день. З його втручанням у справу прийшла б буря, якої я сподівалась, і, звичайно, настало б благотворне виснаження сил опору в Речел. Я не ігнорую того факту, що старий містер Еблуайт має репутацію взагалі (і особливо серед своїх підлеглих) чудової доброхарактерної людини. За моїми спостереженнями, він заслуговував на свою репутацію в тих випадках, коли робили так, як він хотів, не більше.
На другий день, як я
