Місячний камінь - Вилки Коллінз

Такими словами мені було зроблено запрошення, і блискуча перспектива втручання відкрилась переді мною.

Це було в середині тижня. А в суботу ввечері будинок уже був готовий для них. За цей короткий проміжок часу я встигла перевірити не тільки вдачі, а й релігійні погляди всіх слуг, котрі звертались до мене, і зробила вибір, який схвалювала моя совість. Я також відшукала й відвідала двох серйозних моїх друзів, котрі проживали в цьому місті і яким я могла розповісти про благочестиву мету, що привела мене в Брайтон. Один з них — духовний друг — допоміг мені закріпити місця для нашого невеликого товариства в тій церкві, де він сам служив. Інший друг — незаміжня жінка, така ж, як і я, — віддала у повне моє розпорядження свою бібліотеку (яка мала тільки дорогоцінні видання). Я взяла в ній з півдюжини творів, старанно вибраних для Речел. Розклавши їх у тих кімнатах, які вона могла зайняти, я вважала свої приготування закінченими. Непохитна віра в слуг, котрі її обслуговуватимуть, непохитна віра в пастора, котрий читатиме їй проповіді, і непохитна віра в книги, які лежать у неї на столі, — таким був потрійний подарунок, який приготувало моє завзяття осиротілій дівчині. Мою душу переповнював небесний спокій у цей суботній вечір, коли сиділа я біля вікна, чекаючи приїзду моїх родичок. Перед моїми очима снував туди й сюди суєтний натовп народу. Та чи багато хто з них усвідомлював так, як я, що вони бездоганно виконали свій обов'язок? Жахливе запитання. Не будемо спинятись на ньому.

Десь о сьомій годині прибули мандрівники. На мій превеликий подив, їх супроводив не містер Годфрі, як я сподівалась, а стряпчий, містер Брефф.

— Як поживаєте, міс Клак? — запитав він. — Цього разу я маю намір залишитися.

Цей натяк на випадок, коли я примусила його відступити зі своїми справами перед моєю справою на Монтег'ю-сквері, переконав мене, що старий грішник приїхав у Брайтон з якоюсь особливою метою. Я приготувала зовсім невеличкий рай для моєї улюбленої Речел — і ось уже знову з'явилася змія!

— Годфрі було дуже прикро, Друзілло, що він не міг приїхати з нами, — сказала моя тітонька Еблуайт. — Щось затримало його в Лондоні. Його місце погодився заступити містер Брефф і залишитись у нас до понеділка. До речі, містере Брефф, мені приписано робити моціон, та мені це зовсім не подобається. Ось, — додала тітонька Еблуайт, показуючи з вікна на інваліда, якого віз у кріслі слуга, — ось мій ідеал моціону. Якщо вам потрібне повітря, ви можете дихати ним, сидячи в кріслі; якщо ж вам потрібна втома, я впевнена, можна досхочу заморитися, дивлячись на цього слугу.

Речел тихенько стояла біля вікна, задивившись на море.

— Ви заморились, мила? — запитала я.

— Ні, мені тільки трошки сумно, — відповіла вона. — Я часто бачила море на нашому березі в Йоркшірі при такому ж освітленні. І я думаю про ті дні, Друзілло, які вже ніколи не повернуться.

Містер Брефф залишився на обід і на цілий вечір. Чим більше дивилась я на нього, тим більше переконувалась, що він приїхав у Брайтон з якоюсь таємною метою. Я старанно стежила за ним. Він поводився невимушено і весь час говорив безбожні дурниці, — аж доти, поки настав час розставатись. Коли він тиснув руку Речел, я помітила, що його жорсткий і хитрий погляд зупинився на ній на якусь мить з особливим інтересом і увагою. Вона була об'єктом тієї мети, яку він мав на увазі! Прощаючись, він нічого особливого не сказав ні їй, ні іншим. Містер Брефф сам напросився на сніданок на завтрашній день і пішов ночувати в готель.

Не було ніякої можливості примусити тітоньку Еблуайт на другий ранок вчасно зняти капот, щоб встигнути одягнутись до церкви. Її хвора дочка (яка, на мою думку, не хворіла ні на що, крім невигойних лінощів, успадкованих від матері) заявила, що має намір цілий день провести в ліжку. Речел і я разом пішли до церкви. А там мій обдарований друг прочитав чудову проповідь про поганську байдужість світу до маленьких прогрішень. Більш як годину лунало його красномовство у святому приміщенні. Коли ми виходили з церкви, я запитала у Речел:

— Чи знайшла проповідь шлях до вашого серця, люба?

— Ні, у мене тільки голова розболілась.

Така відповідь розхолодила б багатьох. Та коли я стала на очевидний шлях благодіяння, мене ніщо не розхолодить.

Ми застали тітоньку Еблуайт і містера Бреффа за сніданком. Коли Речел, поскаржившись на головний біль, відмовилась від сніданку, хитрий адвокат відразу ж зумів скористатися з цього.

— Від головного болю є тільки одні ліки, — сказав цей жахливий старик, — прогулянка. Прогулянка вилікує вас, міс Речел. Я до ваших послуг, якщо ви зробите мені честь, прийнявши мою руку.

— З великим задоволенням. Прогулянка саме те, за чим я так скучила.

— Уже третя година, — лагідно зауважила я, — а денна служба, Речел, почнеться о третій.

— Як можете ви думати, що я знову піду до церкви з таким головним болем! — роздратовано сказала вона.

Містер Брефф галантно розчинив перед нею двері. Через хвилину вони обоє вийшли з будинку. Не знаю, чи відчувала я коли-небудь сильніше священний обов'язок втрутитись, ніж цієї хвилини. Але що було робити? Нічого іншого, як тільки втрутитись при першій же зручній нагоді — того ж таки дня, хоч і пізніше.

Повернувшись із денної служби, я побачила, що вони щойно прийшли. Перший же погляд на них переконав мене, що стряпчий встиг сказати їй все, що хотів сказати. Я ніколи не бачила Речел такою мовчазною й замисленою. Ніколи раніше не бачила я,