Місячний камінь - Вилки Коллінз

— І що ж зробив мій син? — наполягав містер Еблуайт. — Я маю право знати це. Що зробив мій син?

Речел так само уперто стояла на своєму.

— Ви маєте єдине пояснення, котре я вважаю за необхідне дати йому чи вам, — відповіла вона.

— Просто кажучи, ви зі своєї доброї волі і для своєї втіхи, міс Веріндер, кокетували з моїм сином?

Дівчина помовчала якусь хвилину. Сидячи позаду неї, я почула, як вона зітхнула. Містер Брефф взяв її руку і притиснув. Зібравши сили, вона відповіла містерові Еблуайту так само сміливо, як і раніше.

— Я чула ще гірші тлумачення, — сказала вона, — і терпляче перенесла їх. Минув той час, коли ви могли б образити мене, назвавши дурисвіткою.

Вона говорила з такою гіркотою в голосі, що я подумала, чи не прийшла їй на пам'ять скандальна історія Місячного каменя?

— Мені більше нічого сказати, — стомлено додала Речел, не звертаючись ні до кого; відвернувшись від усіх, вона дивилась у найближче до неї вікно.

Містер Еблуайт підвівся і так сильно відсунув свій стілець, що він перекинувся й полетів на підлогу.

— Але я маю дещо сказати, — оголосив він, грюкнувши по столу кулаком. — Я скажу, що коли син мій не відчуває образи, то її відчуваю я.

Речел здригнулась і глянула на нього з несподіваним здивуванням.

— Образа? — повторила вона. — Що ви цим хочете сказати?

— Так, образа, — знову повторив містер Еблуайт. — Тепер я знаю, з якої причини ви, міс Веріндер, порушили обіцянку, яку дали моєму синові! Я, певно, знаю це не гірше, ніж ви розповіли б про це. Ваша клята родинна гордість завдає образи Годфрі, як образила вона й мене, коли я одружився з вашою тіткою. Її родичі — злиденні родичі — відвернулись від неї за те, що вона вийшла заміж за чесну людину, котра своїми власними руками завоювала собі місце і виборола собі щастя. Предків не було в мене. Моє походження не бере початок від головорізів і шахраїв, які б жили з крадіжок і вбивств. Я не можу вказати час, коли в Еблуайтів не було сорочки на тілі і коли вони не вміли розписатись. Ха! Я не був підхожим до Гернкаслів, коли я одружувався. А тепер, як видно, мій син не підходить для вас. Я підозрював це давно. У вас заговорила кров Гернкаслів, моя юна дівчино! Я давно це підозрював.

— Вельми непристойне підозріння, — зауважив містер Брефф. — Дивуюсь, як у вас вистачило зухвалості висловити його.

Перш ніж містер Еблуайт знайшов підхожі слова, щоб відповісти, заговорила Речел тоном, сповненим презирства.

— Справді, — сказала вона адвокатові, — не варт звертати на це увагу. Якщо він може так думати, нехай думає, як хоче.

З ясно-червоного містер Еблуайт став багряним Він задихався, ледве переводив подих, дивився то на Речел, то на Бреффа люто, наче не знав, кого з них атакувати першого. Дружина його, яка досі байдуже обмахувалась віялом, злякалась і спробувала, зовсім безрезультатно заспокоїти його.

Під час усієї цієї невеселої розмови мені не раз кортіло втрутитись і сказати кілька серйозних слів, але я стримувала себе, боячись можливих наслідків, що дуже не гідно християнки і англійки, яка прагне не до того, чого вимагає головним чином розсудливість, а до того, що морально справедливо. Побачивши, до чого дійшла справа я поставила себе вище від будь-яких міркувань про пристойність. Якби я збиралась заперечувати власними, смиренно придуманими словами, доказами, — можливо, я й не наважилася б. Але прикра родинна незгода, свідком якої я тепер стала, була чудово й добре передбачена в листуванні міс Джен-Анн Стампер, — лист тисяча перший, під заголовком «Мир у сім'ї». Я вийшла зі свого скромного куточка і розкрила дорогоцінну книгу.

— Любий містере Еблуайт, — сказала я, — одне тільки слово.

Коли, вставши, я привернула до себе увагу всього товариства, я могла помітити, що містер Еблуайт збирається сказати мені щось брутальне. Однак мої сестринські слова зупинили його. Він витріщився на мене з поганським здивуванням.

— Дозвольте мені, — продовжувала я, — як щирій прихильниці і другові, як жінці, котра давно звикла пробуджувати, переконувати, підготовляти, просвіщати й укріпляти інших, — дозвольте мені взяти на себе цілком простиму вільність заспокоїти вашу душу.

Містер Еблуайт трохи опам'ятався; він готовий був вибухнути гнівом і таки вибухнув би, коли б на моєму місці був хтось інший. Але мій голос (завжди лагідний) у важливих випадках життя володіє високою нотою. В даному випадку я відчула владний заклик говорити найвищим тоном. Піднесла до містера Еблуайта мою дорогоцінну книгу й показала пальцем на розкриту сторінку.

— Не до моїх слів! — вигукнула я в запалі. — О не думайте, що я вимагаю уваги до своїх смиренних слів! Манна в дикій безлюдній місцевості, містере Еблуайт! Роса на висохлій землі! Слова втіхи, слова мудрості, слова любові — блаженні, щасливі, пророчі слова міс Джен-Анн Стампер!

Тут я зупинилась, бо в мене захопило подих. Перш ніж я встигла отямитись це страховисько в людській подобі люто закричало:

— До… міс Джен-Анн Стампер!

Я не можу написати жахливе слово, яке тут замінене крапками. Я скрикнула, як тільки воно злетіло з його вуст кинулась до мого мішечка, який лежав на боковому столику, висипала з нього всі мої трактати;