Місячний камінь - Вилки Коллінз
— Дорога Друзілло, мені потрібні слуги. Ви така розумна дівчина, — будь ласка, найміть їх для мене.
Я оглянула цю брудну кімнату. Церковні дзвони закликали до обідні; вони навіяли мені слова ніжного умовляння.
— О тітонько, — сказала я сумовито. — Хіба це достойно християнки і англійки? Хіба наш перехід у вічність повинен здійснюватись у такий спосіб?
Тітонька відповіла:
— Я вдягну плаття, Друзілло, якщо ви будете такі люб'язні допомогти мені.
Що можна було сказати після цього? Я творила чудеса з убивцями, але з тітонькою Еблуайт мені не пощастило ні на дюйм.
— Де список потрібних вам слуг, — запитала я.
Тітонька похитала головою; у неї забракло енергії навіть зберігати список.
— Його взяла Речел, моя дорогенька, — відповіла вона. — Він у тій кімнаті.
Я зайшла в дальшу кімнату і ось так знову побачила Речел — уперше після того як ми з нею розлучились на Монтег'ю-сквері.
Вона здавалась жалюгідно маленькою й худою, перебуваючи в своїй глибокій жалобі. Коли б я надавала серйозного значення таким тлінним дрібницям, як людська зовнішність, я могла б додати, що в неї був такий колір обличчя, який, на нещастя, завжди втрачає свою природність, якщо його не відтінити на шиї чим-небудь білим. Але що таке наш колір обличчя і наш зовнішній вигляд? Це перешкоди і пастки, люба дівчино, які оточують нас на нашому шляху до більш високих речей! На велике моє здивування, Речел підвелась, коли я зайшла в кімнату, і зустріла мене з простягнутою рукою.
— Рада вас бачити, — сказала вона. — Друзілло, я раніш мала звичку говорити з вами дуже нерозумно і вельми грубо. Прошу пробачення. Сподіваюсь, ви пробачите мені.
Моє обличчя, напевне, видало те здивування, яке відчула я після цих слів. Речел почервоніла, а потім продовжувала своє пояснення.
— За життя моєї бідної матінки, — сказала вона, — її друзі не завжди були моїми друзями. Тепер, коли я втратила її, моє серце звертається за підтримкою до людей, котрих вона любила. Вона любила вас. Постарайтесь бути моїм другом, Друзілло, якщо ви можете.
Для кожної розсудливої людини мотив, висловлений в такий спосіб, був просто разючим. Тут, у християнській Англії, була молода жінка, яка переживала тяжку втрату і не знала, де знайти собі вірну підтримку, а знайти її вона справді сподівалася серед друзів матінки! Тут моя родичка зрозуміла свою провину щодо інших не під впливом переконання і обов'язку, а під впливом настрою й поривання! Вельми сумно так думати — а все ж то був проблиск надії для особи з моїм досвідом влаштовувати добрі справи. Я думаю, що нема нічого лихого в моєму прагненні пересвідчитися в тих змінах, що сталися у вдачі Речел після смерті матері. Отож я вирішила зробити корисне випробування — прозондувати справу щодо її заручин з містером Годфрі Еблуайтом.
Відгукнувшись на привітність Речел з усією притаманною мені доброзичливістю, я сіла, на її прохання, біля неї на диван. Ми обговорили родинні справи і плани на майбутнє — все, за винятком одного прийдешнього плану, котрий мав закінчитись її весіллям. Хоч як намагалась я повернути розмову в цей бік, вона рішуче відмовлялась розуміти мої натяки. А будь-яка відкрита згадка про це питання з мого боку була передчасною на цій, ранній, стадії нашого примирення. Проте я з'ясувала все, що хотіла знати. Речел не була більше нерозсудливим, зневажливим створінням, яке я чула і бачила під час мого мучеництва на Монтег'ю-сквері. Цього вже було досить, щоб заохотити мене взяти її дальше перевтілення в свої руки — починаючи з кількох слів щирого застереження проти поспішного утворення сімейних уз — і так просуватися вперед до вищих справ. Дивлячись на Речел тепер з новим інтересом і пригадуючи, з якою необачною поспішністю вона прийняла пропозицію містера Годфрі, я вважала своїм святим обов'язком гаряче втрутитись у цю справу і наперед була впевнена в її цілковитому успіху. Я думаю, що швидкість просування була важливим чинником у цій справі. Я відразу ж повернулась до питання про слуг, потрібних для мебльованого будинку.
— Де список, моя дорога?
Речел подала.
— Куховарка, посудниця, служниця і лакей, — прочитала я. — Моя дорога Речел, ці слуги потрібні тільки на строк, на який ваш опікун найняв цей будинок. Нам буде вельми важко знайти чесних і здібних людей, котрі погодилися б найнятись на такий короткий строк, якщо ми шукатимемо їх у Лондоні. Будинок у Брайтоні вже знайдено?
— Так. Його найняв Годфрі, і люди в цьому будинку просили, щоб він залишив їх як слуг. Він не був упевнений, чи підходять вони для нас, і повернувся, так нічого й не вирішивши.
— А самі ви не розумієтесь у таких справах, Речел?
— Не дуже.
— А тітонька Еблуайт не хоче утруднювати себе?
— Ні, не хоче. Не осуджуйте бідолашну тітоньку, Друзілло. Я гадаю, що це єдина щаслива жінка, котру я будь-коли бачила.
— Різні ступені щастя є, моя мила. Ми якось поговоримо з вами і про це. А поки що я візьму на себе клопіт по добору слуг. Нехай ваша тітонька напише листа в брайтонський будинок.
— Вона підпише листа, якщо я напишу за неї, — а це те саме.
— Цілком те саме. Я візьму листа і завтра поїду в Брайтон.
— Як це люб'язно з вашого боку! Ми приїдемо туди до вас, як тільки все буде готове. Сподіваюсь, ви залишитесь
