Місячний камінь - Вилки Коллінз

4. «Містер Френклін Блек шкодує, що він змушений розчарувати міс Клак. Він може тільки повторити вказівки, які мав честь дати їй, коли вона починала роботу над своєю розповіддю. Її просили обмежити себе власними спостереженнями людей і подій, як записано в її щоденнику. Наступні викриття вона буде так ласкава залишити для пера тих людей, які правомочні писати про це як справжні свідки».

5. «Міс Клак надзвичайно шкодує, що змушена потурбувати містера Френкліна Блека ще одним листом. їй повернуто уривки й заборонено викладати її цілком визрілу точку зору на Місячний камінь. Міс Клак із болем усвідомлює, що вона повинна (по-світському кажучи) почувати себе переможеною. Але ні — міс Клак вчилась наполегливості в школі Нещастя. Пишучи це, вона хоче знати, чи містер Блек (який забороняє все інше) забороняє появу цього листування в розповіді міс Клак? Деяке пояснення місця, котре вона посіла як автор завдяки втручанню містера Блека, здається, зумовлене загальною справедливістю. Міс Клак, із свого боку, найбільше турбується про те, щоб її листи могли говорити самі за себе».

6. «Містер Френклін Блек погоджується з пропозицією міс Клак, розуміючи, що вона погодиться розглядати це повідомлення як кінець листування між ними».

7. «Міс Клак вважає своїм християнським обов'язком (раніш ніж листування закінчиться) повідомити містера Френкліна Блека, що його останній лист, який, очевидно, повинен був образити її, не досяг мети, яку ставив її автор. Вона дуже просить містера Блека, залишившись на самоті в своїй власній кімнаті, самому обміркувати, чи виховання, що зробило бідну слабосилу жінку недоступною для образи, не буде варте більшої похвали, ніж він тепер схильний її висловити. Маючи переваги внаслідок цього, міс Клак урочисто обіцяє надіслати назад повну серію її уривків містерові Френкліну Блеку».

(На цей лист не одержано відповіді. Коментарі зайві).

(Підпис) Друзілла Клак

Попереднє листування достатньою мірою покаже, чому мені не залишилось ніякого вибору, крім того, щоб пропустити опис смерті леді Веріндер, обмежившись простим оголошенням самого факту, яким закінчується моя п'ята частина.

Дотримуючись принципу розповідати все, те що особисто пережито, я повинна тут сказати, що минув цілий місяць після смерті моєї тітоньки, перш ніж я знову зустрілася з Речел Веріндер. Ця зустріч дала мені можливість провести з нею кілька днів під одним дахом. Саме під час мого візиту і сталося дещо важливе, пов'язане з заручинами містера Годфрі Еблуайта, про що треба зробити спеціальні замітки на цих сторінках. Коли ця остання з багатьох сімейних неприємностей буде описана, моє завдання буде виконане, бо я тоді розповім про все, що знаю як безпосередній (хоч і невільний) свідок подій.

Тіло моєї тітоньки було перевезено з Лондона й поховано на маленькому кладовищі біля церкви в її власному парку. Мене запросили на похорон разом з іншими родичами. Але було неможливо (при моїх релігійних поглядах) заспокоїтися раніше, ніж через кілька днів, від потрясіння, якого завдала мені смерть тітоньки. Більше того, я дізналась, що ховати буде фрізінголлський ректор. А оскільки я на власні очі бачила колись, як цей клерикальний відступник грав за ломберним столом леді Веріндер, сумніваюсь, чи добре б я зробила, будучи присутньою на похороні, коли б навіть мала сили приїхати.

Після смерті леді Веріндер її дочка стала підопічною швагра покійної, містера Еблуайта-старшого. Згідно з духівницею, він був призначений опікуном Речел до її заміжжя або повноліття. Думаю, що за цих обставин містер Годфрі повідомив батька про свої нові стосунки з кузиною. Що б там не було, але через десять днів після смерті моєї тітоньки заручини вже не були таємницею в сімейному колі, і для містера Еблуайта-старшого — другого завершеного відступника — стало важливим зробити свою опікунську владу якнайприємнішою для багатої молодої дівчини, яка збиралась вийти заміж за його сина.

Речел завдала йому клопоту спочатку з вибором місця, де вона мала проживати. Будинок на Монтег'ю-сквері нагадував їй про смерть матері. Будинок в Йоркшірі нагадував їй скандальну справу з Місячним каменем. Власна резиденція її опікуна у Фрізінголлі не нагадувала нічого подібного. Але присутність Речел у цьому будинку після тяжкої втрати перешкоджала б розвагам її кузин — дочок Еблуайта, — та вона й сама просила, щоб її відвідини відклали до сприятливішого часу. Закінчилось тим, що старий містер Еблуайт запропонував їй зняти мебльований будинок у Брайтоні. Там разом з нею мали жити його дружина з хворою дочкою і ждати його приїзду туди трохи пізніше. Вони не прийматимуть нікого, крім кількох старих друзів, а його син, Годфрі, роз'їжджаючи туди й сюди лондонським поїздом, завжди буде до їхніх послуг.

Я описую цей безцільний переїзд з місця на місце, — цей невгамовний тілесний неспокій і страшний душевний застій заради тих кінцевих наслідків, до яких вони призвели. Подією, яка (з волі провидіння) знову звела мене з Речел Веріндер, було зняття будинку в Брайтоні.

Моя тітонька Еблуайт — повна мовчазна білява жінка з однією визначною рисою характеру: вона зроду ніколи нічого не робила для себе сама. Вона прожила все своє життя, використовуючи допомогу інших і засвоюючи чужі думки. Більш безпорадної особи з духовної точки зору я не зустрічала ніколи, — абсолютно неможливо було вплинути на такий важкий характер. Тітонька Еблуайт слухала б тібетського далай-ламу точнісінько так само, як вона слухає мене, і сприймала б його погляди, як і мої. Вона зупинилась у лондонському готелі і, лежачи на дивані, з допомогою свого сина найняла будинок у Брайтоні. Необхідних слуг вона розшукала, снідаючи ранком у ліжку (в тому ж готелі); вона ж дала вільний день своїй покоївці з умовою, щоб дівчина «почала свої розваги з того, що пішла б по міс Клак». Об одинадцятій годині, коли