Місячний камінь - Вилки Коллінз

Коли б це був інший відвідувач, я дозволила б застати себе у вітальні. Нічого незвичайного не було б у тому, що мені набридло ждати в бібліотеці, і що я піднялась нагору, щоб змінити місце. Але повага до себе перешкодила мені зустрітися з людиною, котра образила мене, відіславши назад мої книжки. Я прошмигнула у маленьку третю кімнату, що, як я вже говорила, межувала з дальньою вітальнею, і опустила портьєри, які закривали двері. Досить мені буде переждати хвилин зо дві, і станеться те, що звичайно буває в таких випадках. Точніше кажучи, лікаря проведуть у кімнату його пацієнтки.

Я ждала хвилину чи дві, а може, й більше. Чула, як гість, схвильований, ходив туди й сюди. Чула також, як він розмовляв сам із собою. Мені навіть здалося, що я впізнала його голос. Чи не помилилась я? Невже це не лікар, а хтось інший? Може, це містер Брефф? Ні, безпомилковий інстинкт підказав мені, що це не містер Брефф. Але хто б він не був, він все ще розмовляв там сам із собою. Я ледь-ледь розсунула важкі портьєри і почала прислухатися.

Слова, які я почула, були: «Я зроблю це сьогодні!». А голос, який промовляв їх, належав містерові Годфрі Еблуайту

Рука моя опустила штору. Але не думайте, о, не думайте, що мене злякала думка про моє надзвичайно складне становище! Моє сестринське співчуття до містера Годфрі було таким, що я навіть не спромоглася запитати себе, чому він не на концерті. Ні! Я думала тільки про слова разючі слова, які злетіли з його вуст. Він зробить це сьогодні! Він промовив їх тоном страшної рішучості, що зробить це сьогодні. Та що ж саме, що він зробить? Що-небудь не більш негідне, ніж він уже вчинив? Чи не зречеться він віри? Чи не залишить наш материнський комітет? Невже ми востаннє бачили його ангельську посмішку в залі комітету? Невже ми востаннє чули його неперевершене красномовство в Екстер-Голлі? я була така схвильована від самої лише думки про жахливі перспективи для такої людини, як він, що, здається, ладна була вибігти зі свого сховища і заклинати його іменем усі жіночі комітети в Лондоні пояснити все, — коли раптом почула в кімнаті інший голос. Він проник через портьєри, гучний і сміливий, у ньому зовсім не було жіночої чарівності. Це був голос Речел Веріндер!

— Чому ви зайшли сюди, Годфрі? — спитала вона. — Чому ви не в бібліотеці?

Він тихо засміявся і сказав:

— У бібліотеці сидить міс Клак.

— Клак у бібліотеці?!

Вона відразу ж сіла на диван у дальній вітальні.

— Ви цілком маєте рацію, Годфрі. Нам краще лишитись тут.

Ще хвилину тому я була наче в лихоманці і не знала, що мені робити. Тепер я охолола і більше ні в чому не сумнівалась. Показатись їм після того, що я почула, було неможливо. Крім каміна, куди було більше сховатись? Отож попереду слід сподіватись на мучеництво. Я обережно розсунула портьєри, щоб можна було і бачити, і чути все. А потім пішла на мучеництво з натхненням перших християн.

— Не сідайте на диван, — вела далі молода леді. — Візьміть стілець, Годфрі. Мені подобається, коли той, хто говорить зі мною, сидить навпроти.

Він сів на найближчий стілець. Стілець був низенький і занадто малий для високого мужчини. Я ще ніколи не бачила ніг Годфрі в такому незручному для них положенні.

— Ну, — продовжувала вона, — що ж ви їм сказали?

— Саме те, мила Речел, що ви сказали мені.

— Що мама почуває себе погано сьогодні? А мені не хочеться залишати її і йти на концерт?

— Саме так. Вони дуже шкодували, що вас не буде на концерті, але цілком зрозуміли вашу відмову. Всі вони шлють вам привіт, і всі хочуть вірити, що нездужання леді Веріндер скоро мине.

— Ви не вважаєте його серйозним, Годфрі?

— Абсолютно ні! Через кілька днів, я в цьому переконаний, знову все буде гаразд.

— Я теж так думаю. Спочатку я була трохи злякалась, а тепер — певна, що все буде гаразд. Ви були дуже люб'язні, що пішли попросити за мене вибачення перед людьми, майже незнайомими вам. Але чому ви самі не поїхали з ними на концерт? А шкода, що ви також не послухаєте музику.

— Не кажіть так, Речел! Якби ви тільки знали, який я щасливий тут, з вами!

Він склав руки й подивився на неї. А зробивши це, він у тому ж положенні повернувся в мій бік. Чи можна описати словами, як мені стало огидно, коли я побачила такий самий патетичний вираз обличчя, який зачаровував мене, коли він виступав на захист мільйонів неімущих братів на трибуні Екстер-Голла!

— Важко позбутись поганої звички, Годфрі Але, будь ласка, спробуйте все ж відкинути звичку говорити компліменти. Зробіть це для мене!

— Я ніколи в своєму житті не говорив вам компліментів, Речел. Щаслива любов може іноді вдаватись до мови лестощів, я згоден з цим. Але безнадійна любов, моя мила, завжди говорить правду.

Він присунув свій стілець ближче і, промовивши слова «безнадійна любов», узяв її за руку. Настала хвилина мовчання. Він, котрий міг схвилювати кожного, безсумнівно, схвилював і її. Я подумала, що почала