Герострати - Емма Іванівна Андіївська

вони радше скидалися на жертв автомобільної катастрофи. Бо коли з його місця так чувся процес, як з мого, то я не вважав би за велику несподіванку, якби у нього склалося цілком фальшиве уявлення про процес, і він мені розказував зовсім не те, що відбувалася насправді. Хоча ні. Я ж забув: збирач автографів черпав свої інформації з газет. Здається, він пояснював, що і як має відбутися, ще заки почався процес, тільки я неуважно слухав. Зрештою, навіть коли з газет, що з того? Газети теж помиляються, чого там тільки не пишуть! Один щось утне, а другий постарається конче перевершити, ну і пішло. Заки спростують, а звісно коли спростують – як притягнуть поміркованішого брехуна до суду (завжди це трапляється поміркованішому, за яким не стоять інші спини – усіх не оскаржиш), а тим часом писанина і виконала своє завдання. Тоді й доводь, мовляв, це не так. Люди, повіривши у щось, не люблять міняти думок, бо тоді треба вислухувати когось знову, а хто тепер має терпіння вислухувати? Що абсурдніша думка, то легше вона приростає до людини, робиться частиною її духа і тіла! От, наприклад, мій відвідувач. Вдалося мені переконати його, аби він улегшив мені писання його ж власної біографії? Здавалося б, він мав би виявити до цього найбільше зацікавлення, адже я пишу його біографію, а от ні. І через те я тепер приречений сидіти в судовій залі і дивитися, з яким піднесенням покалічені, говорячи щось до суддів, показують рани, від яких робиться млосно, і я ловлю себе на тому, як мені чомусь не шкода закривавлених сотворінь, хоч кожне порушення справедливості! досі мене завжди боляче вражало Де знаю, чи то жертви, які аґресивно демонструють заподіяні ЇМ рани, кривду, надто уподібнюються до своїх мучителів і тому не викликають співчуття, чи, може, за останній час я несподівано зачерствів, втративши здатність співчувати. Чи, хоч це мені якось легко думати, бо воно ніби відводить мене кудись убік, я по-інакшому, чи то глибше, чи то плиткіше, став розцінювати вияви добра і зла, і усвідомлення цього прийшло щойно, коли я глянув на покривджених? Не виключене також, що і суддів, і свідків зібралося забагато, і всі вони надто довго говорили, а що з мого місця чулися тільки уривки фраз, чи навіть слів, які бентежили мене, викликаючи асоціяції, мало пов’язані з тим, на чому я мав би зосередитися, то я ніяк не потрапив зацікавитися процесом, хоч це напевно улегшило б дочекатися перерви, бо залишити залю негайно не існувало жодної можливости: усе навколо плигало, верещало, репетуючи й охаючи, ніби судилися не кінозірки, а кожний присутній в залі окремо вів свій власний процес, і кінозірки становили лише скерування у чомусь глибоко особистому, що кожний прийшов до суду залагодити раз назавжди.

– Неймовірно, просто неймовірно! – конала біля мене лисина, яка літала то в один, то в другий бік, розтрушуючи з Циліндричного черепа піт і, як я зі здивуванням встановив, очима шукаючи від мене підтримки, ніби я весь час числився її співбесідником. – Я просто не пережив би, якби вона втратила груди! Це я кажу, як на сповіді. Подумати! Вона і без грудей! О жах, о мізера! Хіба то суттєве, чи вона винна? Та з такими формами! З такими формами, навіть зарізавши власного батька, не можна бути винним! Треба ж розрізняти! Розрізняти треба! Я протестую проти обвинувачень. Протестую і ще раз протестую! Не хтось там, а я, а не якийсь там зелений Хлопчисько! Я, батько п’ятьох дітей, і мій протест – це не Миляна бульбашка! Мій протест важить! З такими формами…

І по мішку з м’ясом, підвішеним до лисини, пройшли Корчі.

– Форми! – хрипіло м’ясо з-під лисини.

Правдоподібно, з його місця краще чувся процес. Бо мені виднілося лише, як судді кілька разів дуже швидко підхоплювалися і одразу ж знову сідали, ніби під ними ламалися ноги, і вони мусіли чекати, поки їм відростуть нові. Потім підвівся суддя, який, видно, мав особливі підпори на ногах, бо він лишився стояти, хоч його трохи похитувало, і це стояння, ймовірно, знаменувало таке досягнення, що він розкритим ротом подивився на своїх колег, на публіку, потім ухопив у правицю сифон і виголосив промову з одного речення, аж поки хтось у залі заверещав: «П’ятнадцять хвилин», і всі присутні проскандували: «Кі-но-зір-ки гід-ні ка-ри!»

Однак тут підвівся другий суддя. Він ступив на те місце, де стояв його попередник, і я щойно тоді зауважив, як він стає на щось подібне до ваги, що вгорі оздоблене величезним циферблятом, на якому стрілка, мов на стадіонному годиннику, показує секунди і хвилини, і як навколо мене усі повиймали штопери і стежать за промовою, теж з одного речення, яку виголошує другий суддя.

– Двадцять хвилин! – простогнала, нарешті, заля, і всім, навіть мені, який не орієнтувався в цьому змаганні, якось одразу стало ясно, що не кінозірки, а жертви-статистки, які ніби зовсім не жертви, бо все провокація, як ствердив другий суддя, мусять понести кару, хоч, мовляв, і не надто сувору, з огляду на їхні рани.

Публіка затупотіла, відплескуючи собі руки, а я вирішив, що процес закінчився і дозволено нарешті виходити. Зрештою, усі і так повставали. Але оскільки натовп не досить швидко повалив до дверей, то після виступу обох промовців якийсь зовсім молодий суддя, якого хтось біля мене одразу ж облаяв вискочнем і приїжджим, устиг чи то попросити, чи просто урвати собі слово.

Цей молодий суддя, вже навіть не стаючи, а лише торкнувши кінцем черевика вагу-циферблят, блискавично виголосив, чи радше видмухнув, бо мені навіки лишилося незбагненним, як він здолав з подібною швидкістю пропустити крізь рот стільки слів, промову з одного речення на п’ятдесят девять секунд (навколо голосно рахували за штопером, після того в мене назавжди склалося враження, що на суді належить до доброго тону виголошувати усі промови, незалежно від їх довжини, засадничо з одного речення), доводячи, мовляв, винні не кінозірки і не жертви-статистки, а опади від атомових бомб, що настільки впливають на психіку людини, що треба бути останнім невігласом, аби не сказати йолопом, щоб не узгляднити цієї елементарної істини.

Промова молодого судді випромінювала таку переконливість, що усі одноразово відчули: тільки ця промова, нарешті, розкрила суть, тільки вона єдино правильна. Як на доказ цього, публіка, що вже прямувала до дверей, заніміла, присівши, як тісто, яке раптом осадила могутня рука господині, а тоді заревла й почала трощити сидіння від захоплення.

Тепер уже не