Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Мене раптом нестерпно потягло на кавуна, і я звернувся до збирача автографів, наражаючися викликати новий потік красномовства про доцільність відвідувати процеси, чи не орієнтується він, де тут купити бодай шматок. Напевно, кавуни десь поблизу носили, бо молодики на вікнах (один збоку навпочіпки сидів і краяв довгого кавуна, роздаючи скибки) звідкілясь спромоглися доп’яти їх і безсоромно поглинали скибку за скибкою. Зрештою, коли дійсно марні надії на кавуна, то я задовольнився б і пляшкою соди, хоч, звичайно, кавун далеко ліпше! Але збирач автографів подивився, ніби я втратив глузд і не проронив ні слова, трощачи мене поглядом.
Я вже на самому початку зауважив, як він чомусь (в усякому разі не з моєї вини!) невідповідно реагував на мої зауваги. Адже в тому, щоб дістати кавуна, коли на вікнах його так смакували, здається, не містилося нічого поганого. Навіть якщо публіка й купувала все заздалегідь, ідучи на процес, бо на суді вже не належало нічого купувати, то й тоді збирачеві автографів не випадало б карати мене такою міною. Я ж не звікував свого життя на процесах, звідкіля ж мені знати, що їсти кавуни на суді пристойно, натомість їх купувати – і непристойно і свідчить про брак глузду? Казна-що! І все таки йому не личило так реагувати на моє прохання дістати кавуна. Я теж міг би дещо сказати, бож хіба його поведінка відповідала тому, якою вона мала б бути? Він, здається, вже зовсім не пам’ятав, як пообіцяв розповісти про мого відвідувача, а тоді не розповів, і через це, зрештою ж, за його намовою, я припхався на процес побачити мого відвідувача, який не з’являвся!
– Як ви гадаєте, – почав я, тільки як на лихо по залі корчами пройшли нові вигуки й оплески, і моя увага розпорошилася. Там, де сиділи судді, правдоподібно, щось трапилося, хоч я не спромігся угледіти, бо в шийному отворі, крізь який я дивився, сякалася голова, потім вона щезла, потягнувши за собою з десяток інших, наче їх у тому місці вирубала невидима сокира, і я на мить знову, тепер уже зовсім чітко, побачив кінозірок, саме як вони, не дивлячися одна на одну, опустили, як патики, дві довгі усмішки в публіку, яка з ревом ці усмішки підхопила й розмножила.
Біля мене зарясніли, вискакуючи, юнаки, як мені здалося на перший погляд, бо коли я роздивився, то серед них виднілися і старші люди, що перелазили через ряди. Потім я ще раз, чітко, як у побільшувальне скло, побачив кінозірок, на цей раз оточених щільним колом поліцаїв, які відтискали тих, що, сіпаючись усім тілом, з виваленими очима, а дехто й з піною на вустах, сунули наперед, а тих, які не давали себе відтиснути, виводили чи радше виносили з залі.
Суддя обома руками калатав дзвоником, іроздзяшпоючи й затуляючи рота, проте ні його, ні дзвоника не чулося аж доти, доки звідкілясь не виник чоловік з охровим прапором завбільшки з половину залі, яким він заходився виписувати в повітрі складні фігури, як під час карнавалу, від чого публіка почала вщухати, а ланцюг з поліцаїв рідшати. Кінозірки послали в залю по жмені поцілунків і сіли, націлившися на суддів виплеканими грудьми. Справді, вони сиділи так, ніби в груди їм вмонтували катапульти, заряджені молоком, якими вони приготувалися забризкувати суддям очі. Ймовірно, збирач автографів подумав те саме, бо він дрібно засміявся і, перевіривши, чи в нього застебнені штани, почав нашіптувати щось. Тільки мене так клало на сон, що його слова зливалися в тісто, і я, здасться, справді заснув чи зімлів від задухи, бо коли я розплющив повіки від штурханини збирача автографів, який шипів, мовляв, я йому псую процес, то саме за чергою викликали тих свідків, які сиділи на дошках.
Свідки говорили тихо і невиразно, а на домагання суддів «повторити відповідь голосніше, замовкали або починали так густо вимахувати руками, що їх негайно ж виводили. Переслуховування йшло тепер настільки швидко, аж одна дошка вже звільнилася від свідків, і напевно процес зараз і скінчили б, якби не викликали коротконогого чоловіка, який повагом вимовив щось таке, від чого заля засвистіла й заревла.
Мої сусіди попідскакували й заходилися жбурляти капелюхами, черевиками (не інакше, як запасними, принесеними на процес саме з цією метою, бо якщо ні, тоді усі присутні мусіли б бути кільканадцятиногими), ковіньками і навіть ґудзиками. Я саме приготувався запитати збирача автографу яку істину прорік коротконогий чоловік, спровокувавши таку колотнечу, але своєчасно побачив, як збирач автографів ламає бильця з крісла, ревучи й підскакуючи разом з іншими. Таким роз’юшеним я його ще не бачив, і хоч як мені кортіло до. відатися, що спричинило таке обурення, чому всі так кленуть і рвуться наперед, я стримався, бо навколо вже вирував вихор, який пачками то підносив людей до стелі, то вергав додолу! І серед цього вихору з людських тіл спалахували фіялкові я охрові парасольки, від яких забивало віддих.
Я й сам не зчувся, як мене нагнуло до підлоги, де я чомусь блискавично заходився розв’язувати й зав’язувати шнурки на черевиках, і щойно пізніше, коли ентузіяст, який вимахував спинкою крісла над моєю головою, десь щез, наче його проковтнув нечистий, я здивувався, що лишився цілий і ніхто не провалив мені черепа, і вгледів крізь щілину між тілами головного суддю з білими зябрами поверх жабо, – . він усе ще вимахував німим дзвоникам. Проте це тривало лише одну мить, бо на його місце виплив збирач автографів, який виписував ногами складні фігфи просто на головах присутніх, нехтуючи своїм об’ємом, що ніби аж подвоївся. Я мав враження, ніби його то вносять, то виносять кудись на руках через голови, тільки я так наполегливо думав, як відгородитися, аби мене на затоптали, хоч я вже й сидів на підлозі, що я навіть не здивувався, яким робом збирачеві автографів пощастило бодай на деякий час позбутися законів тяжіння. Я чекав лише, коли настане спокій. А спокій ніяк не наставав. Незбагненно,
